Мир разложил на части Пикассо. 
Слеза стекает. 
Разложи! Попробуй! 
 
Евг. Винокуров 
 І
Літо пилося, 
літо їлося, 
Літо кипіло вишнево, 
лутово, 
Густо сміялося, 
половіло, 
Переморгувалось зеленоброво. 
 
А ми за руки, аж пальців хрускіт, 
Аж регіт звивався під пахви осик. 
За хвилями книг, 
в сторінковім плюскоті 
Відкрили шалений його материк. 
І раптом у гаморі магазиннім 
Все спалахнуло, аж день злякався! 
Все стало синім, місячно-синім — 
Засвітилась сльоза Пікассо. 
І зайнялися в дівчини зорі, 
І прикипіли карі: 
 «Та ну!!» 
Тонуть у морі, тонуть і в горі — 
І ми в сльозі потонули. 
 
ІІ
Діти плачуть, і плачуть дерева. 
У мами не очі, а дві сльози. 
Синхрофазотрони ридають, як леви, 
І фіолетовий плач в грози. 
 
Передані сльози оркестрам і лірам, 
Митцям передані, 
бо людям ніколи,— 
Художники плачуть 
 «Королем Ліром», 
«Снігами Кіліманджаро» 
і «Гернікою»... 
 
Ill 
Пройшов крізь Сезана, Моне і Мане, 
«Валькірією» захлинувся в Одесі... 
Майнуло — і він мене промине, 
Чи я загублю його десь. 
 
Всякі пророки злісно шептали: 
 «Він шизофренік, не йди в його очі». 
І поетичні муки танталові 
Злякано врочили. 
 
Та в серці цей каторжник, 
чорт в синцях, 
Денно і нощно мне глину й залізо. 
Чорна фуфайка йому до лиця, 
«Юманіте» у кишені навскіс. 
 
Атомні сльози течуть в імлі 
На чистий пензель солоною правдою. 
 
Він сам — геніальна сльоза Землі 
В штанах, замурзаних райдугою!