Драматична поема ДІЯЧІ Р і ч а р д Айрон— скульптор. Е д і т а — його стара мати. Крістабель— його сестра, вдовиця. Д е в і — син Крістабелі, підліток. Джонатан — скульптор, товариш Річарда. Джошуе Кембль— старий приятель родини Ай- ронів. Джоанна (Д же пні) — його дочка, молода дівчина. Ріверсова жінка. Годвіпсон — учитель і проповідник. Калеб Педдіптон— найстарший літами громадя- нин в колонії. Джірімая Ортвіп Джон Мільс Метью Фільдінг АбрагамСміт найповажніші громадяни в колонії в країні Масачузеті. Магістер — учитель лічби в Род-Айлепді. Б р а й д — органіста й учитель співу там же. Б р у к л і — швачка. Ч а р л і — ученик Річарда. Другий ученик. Мак Гарді Джонс О'Патрік громадяни в Род-Айленді. Мессер Антоніо — торговий посол з Венеції. Індіанка— дикарка, молода дівчина. Громадяни в Масачузеті, школярі в Род-Айленді. Діється в XVII ст. в Північній Америці; перші два акти в невеличкій колонії в Масачузеті, останній — в Род-Айленді. І Хата, грубо збита з колод; великий коминок, на ньому бюст, статуетки і кілька уламків античної скульптури. Едіта і Кристабель змивають стіл і лави і сти- ха співають мелодію гімну без слів. Знадвору чутно стукіт сокир, свист пили, гукання робочих людей. Нарешті озивається голос: «Ну, годі на сьогодні! Час додому». Річард і Деві увіходять у хату потомлені. Річард при фартуху, з мулярським знаряддям; у Деві в руках відро і квач. Річард Готовий комин, навіть побілили. (Скидав фартуха і вішає вкупі з знаряддям на кілок). Кінець. (Сідає на ослін перед коминком). Та й утомивсь! А ти, малий? Деві Я? Так, не дуже. Дядьку, ось пожди, я хрусту принесу, вогонь підживим. Та й славно буде! Напечем каштанів, ще в мене є. Ото стрільба почнеться! (Вибігав). Річард (розправляє втомлені руки) Туман надворі, холодно і вогко, немов у нас над Темзою. Крістабель (зітхає) Ох, Темза! Вже нам її не бачити довіку... За що господь нас покарав вигнанням? Едіт а Не нарікай на бога, дочко, гріх! Не на вигнання він нас запровадив, а в край обітований. Так колись Ізраїля він в Ханаан повів в Єгипту, з дому праці. І тоді були такі, що стали нарікати на трудну путь. Що їм було за те? Згадай про се і духом сумирися... Увіходить Д е в і з хрустом і заходжується коло ко- минка. Крістабель Я, мамо, все корюсь. А тільки тяжко мені бував часом, як вгадаю, що там же десь могила мого Джона. Едіта «Лишіте мертвим мертвих погребати». За морем гріб, а тут — твій син живий, брат, мати, вся громада християнська. Крістабель, зітхнувши, починає шпортатись по хаті, прибираючи. Сьогодні нам шановний Годвінсон прилюдно пояснення прочитає про те, що значить «новий Ханаан». Ти підеш, сину, слухати? При сих словах Деві тихенько, але спритно вкладає- ться на лаву і укривається плащем. Річ ар д Ні, мамо. Едіт а Чому? Р і ч а р д Я втомлений та й... як сказати... Мені здається, в тому поясненні нового буде мало... Е діт а Ой мій сину, дух суємудрія закравсь до тебе. Покійний батько дуже помилився, в мандрівку в папський край тебе пославши, лукавий Рим струїв тебе. Річ ард Матусю! Лукавий Рим зовсім не винен з того, що майстер Годвінсон не красномовець. Е д і т а Для щирої душі, незлого серця не треба красномовства, тільки правди і слова божого. Річард Я сам читаю Святе письмо. Там красномовство єсть. Е діт а Не знаю, сину,— сі твої слова, здається, прості, а бринять лукаво. Річард Ну, то й забудь їх, матінко, не гнівайсь. Хіба ти свого Річарда не знаєш? Він трошки в батька вдався. Крістабель Наш татусь був жартівливий завжди та веселий... Едіта Але він був богобоязний завжди. Крістабель Я, власне, се й сказати хтіла, мамо. Едіта Ходім, вже час, а то без нас почнуть читати боже слово. Як скінчиться година відпочинку від роботи, то прийдеться небесне залишити і до земного взятись. Не впускаймо години божої. Крістабель Та я готова. А де ж се Деві? (Бачить його на лавці). Що се? Він заснув? Вставай, моя дитино! Річард Дай же спокій, сестричко, хлопцеві,— ще ж молоде, а працювало так, хоч би й старому. Едіта (пробув розбудити Деві, але той твердо спить) Заснув сном молодим і не розбудиш. Бог в ним, ще спізнимось. Ходімо, дочко. Річард Пождіть хвилинку. Бело, де мій віск? Крістабель (збентежено) А нащо він тобі? Р і ч а р д Ліпив би на дозвіллі. Едіт а Для іграшки знайшлось дозвілля й хіть. Р і ч а р д Для мене се не іграшка, матусю. Ти знаєш се, та споритись не час. Де ж віск? Ти, Бело, певне, десь прибрала. Крістабель Ти так давно не згадував про нього... Р і ч а р д Бо не було дозвільної хвилини. Я сам про себе забував не раз: вдень працював, вночі, як мертвий, спав. Я став волом, мов вавілонський цар, не знаю тільки, за яку провину. Отеє на час вернувся в людський образ. Так де ж мій віск? Крістабель Ох, братику, прости! Вони просили, мати наказала... Річ ар д Я, Бело, щось тебе не розумію. Едіт а Твій віск громада на свічки взяла, аби при них читати боже слово. Шановний Годвінсон заслаб на очі, читаючи при скіпці... Рі ча рд Мамо, мамо! Е д і т а Послухай, сину! Річ а рд Я не можу слухать! Ідіть, лишіть мене, я сам не свій! Ідіть з очей! Едіта Ти матері се кажеш? Річа рд Тобі кажу, другому б не казав, а просто... Едіта Що? Побив би? Договорюй! Річард Лишіть мене! Крістабель Лиши його, матусю, він пересердиться. Ходім, пора вже. Едіта (подивившись який час на сина, подається до две- рей) Зневажати рідну матір! І за віщо? За марний віск! Хай бог тобі простить... Едіта і Крістабель виходять. Річ ар д (сам. Мовчить якусь хвилину) Хай бог простить — кому? Тому, запевне, хто сам не відає, що творить. Що там! Прощати чи карати — боже діло, а людям се ні на що не потрібно. Чи я помстився б за такую кривду, а чи простив, як наш закон велить, то кривда не змінилася б від того, вона б усе гнітила, мов той камінь, і гризла б серце — праведне чи грішне, однаково. Тепер мені сидіти, дивитися на сії зайві руки, позбавлені коханої роботи, єдиної, що красила життя, се гірше, ніж непрощена провина, ніж муки совісті... Деві (ледве жінки вийшли, схопився з лави, крадькома підійшов до Річарда, намагався звернути на себе його увагу, але той не чув) Слухай, дядьку, чи ти ліпити можеш тільки з воску? Р і ч а р д А що тобі? Деві (сідав долі коло його ніг і щиро дивиться в очі) Ні, дядечку, скажи! Річа р д Ну, можу з глини, та її ж нема. Деві Отакі Нема? А ми ж ліпили комин? Р ічар д То не така. І статуя — не комин, навчися теє знать. Деві (ображено) Я знаю, дядьку. Я тільки хтів сказати... Ні, не скажу, бо знов розсердишся. Рі ча рд Я не на тебе. Ти, Деві, не вважай. Деві Так от що, дядьку,— якось я пробував ліпити з хліба... Річа рд Ліпити пробував? Не пробуй, Деві, не пробуй! Деві Чом? Ти думаєш, погано? Здається, що незгірше, хоч поглянь. (Виймає з кишені і показує Річардові фігурку з хліба). Се, бачиш, Годвінсон,— він довгополий, круглоголовий, з книжкою в руках, широкий рот, од вуха аж до вуха, а вуха, бач, стримлять. Такий він, правда? Річ ар д (потроху починає придивлятись, потім бере у Деві фігурку) Дай роздивлюсь. (Усміхається). А справді, Годвінсон ! Чи се ти вперше виліпив фігурку? Деві Ні, я весь час, поки були на морі, ліпив собі. Річ а рд А як же я не бачив? Деві То я ховавсь від мами і бабуні, вони ж сього не люблять. Рі ч а р д А від мене чого ж ховався? Бач, який ти, Деві! Деві Соромився показувать таке, то все було погане. Рі чард (придивляючись до фігурки) От що, Деві, у нього має бути довший ніс і голова похнюплена... Деві Се правда. Так можна ще поправити, хліб свіжий. Рі ч а рд ...і набік схилена (поправляє) отак,а руки на книжці зложені... Деві Ні, в книжку палець заложений, мов закладка на тексті. (Передражнює гугнявим голосом). «Десятий розділ, перший вірш Осії...» (Сміється). От якби я вмів так ліпить, як ти! Я б їх усіх зробив: старую Стоклі, оту сову в великих окулярах, що не дає в неділю в паці грати, гладкого Діка, як співає гімна, наморщившись, мов яблуко печене. Р і ч а р д Чого тобі все хочеться таких? Деві Бо я люблю, щоб смішно. Річ ар д А щоб гарно? Хіба не любиш? Деві Ні, чом не люблю, та тільки то вже видумати треба, куди мені... (лащиться до Річарда) Дай подивитись, дядьку, на те, що ти ліпив на кораблі. Р і ч а р д Тобі цікаво? Деві Вже ж! Р і ч а рд Ну, то достань, отам у шафі. Деві (біля шафи) Можна й те достати, що ти з Італії привіз? Р і ч а р д Не руш. Ну, що ж ти робиш там? Деві Читаю напис, та по-латині, трудно розібрати. (Читає помалу). «Регеаї типгіиз, їіаі агз». Що значить? Річард «Хай згине світ, а хист хай буде». Деві Хист? Річард Ну так, скульптура, музика, малярство... Деві Я розумію. Хто ж се так казав? Річард Та се було таке собі прислів'я в Венеції у скульпторськім гурті, де й я прийнятий був. Деві От, певне, дядьку, там весело жилось! Річард Так, так, мій хлопче... Деві І як ти міг покинути той гурт? Р іч а рд А хто ж би визволив з біди без мене і хто ж би годував у сьому краю твою бабуню, й маму, і тебе? Деві Я й сам собі як-небудь дав би раду. Річард Отак, як батько твій? Деві Ой татко,татко! Скажи, за що вони його забили? Річард За книжку. Деві Що в тій книжці? Річард Там писав він, що образів не треба поважати, що англіканська церква нечестива... Деві Але ж се правда! То ж бабуня каже, що і в Святім письмі виходить такі Річард Ти думаєш, за правду не карають? Деві з фігуркою в руках мовчки задумався. Дженні Кембль (молоденька дівчина в дуже простому вбранні. Вві- ходить і спиняється на порозі) Ах, вибачайте! Ви самі?.. Р і ч а р д Будь ласка! Матуся й Бела хутко прийдуть, панно. Дженні стоїть, мне рубчик з фартушка, засоромлена, але не йде з дверей. Деві (дивиться на фігурку, що в руках, потім на Дженні) Дивіться, панно Дженні, ваш портреті Дженні Де? (Поступає вперед). Деві Ось! Дженні (удав, ніби не бачить подібності) Який там мій портрет? Убрана, немов принцеса. Річ а рд Та хіба ж убрання найперша річ? І ви б могли убратись принцесою. Дженні Та де вже там мені!.. Я проста дівчина... Р іч а рд Повірте, панно, ніхто б не здивувавсь, якби побачив в такім убранні вас. Д ж е н н і О пане майстре, ви звикли дамам править компліменти? Р іча р д Чому гадаєте, що звик? Дженні Авжеж, ви все були в блискучім товаристві, часами й при дворі у короля. Річард У королівських малярів, скажіте! Дженні Однаково! До двору пишні дами приходять і портрети замовляють... Деві Ет, що тої Якби ви коли почули, як стане дядько правити про бали, комедії та всякі маскаради, що він набачив по світах. Ото є що послухать! Річард Не плещи-бо, Деві! Дженні (до Деві) Ти думаєш, що дядькові цікаво оповідать для мене? Річ ар д Панно Дженні, аби я знав, що вам цікаво слухать... Дженні Людей бувалих кожен слухать радий. Деві Ох, дядьку, розкажи про карнавал в тім місті на воді... Ну, як то зветься? Р іч а р д В Венеції? Деві Так! Так! Дженні Там, кажуть, гарно. Річа рд Царицею морей звуть теє місто, а я б назвав колискою краси. Коли, бувало, я в блакитні ночі дививсь на тев мармурове місто, мені вдавалось, мов не руки людські оті палаци білі мурували, а що вони самі знялися з моря, от як встають сріблясті тумани... Дженні слухав уважно, спершись на коминок. Річард задививсь на неї і спинивсь. Деві Ну, далі, дядьку! Що ж ти не говориш? Річард Дай ножика і дерева. Деві Навіщо? Річ а р д Стругатиму — так розмовлять зручніше. (Деві дав, Річард струже, поглядаючи на Дженні). ...Бувало, мріють чорнії гондоли, вітрилами срібляться кораблі, од видноколу плинучи до міста,— мені здавалось, мов таємні зорі Венеції в дарунок посилають найкращі мрії, а вона приймає їх обережно і колише тихо, тихесенько, щоб не сполохать їх... (Дерево раптом, ламається в нього в руках, він з досади кидає його в вогонь). Дай глини, Деві. Деві Простої тієї? Річард Та хоч тії. Деві йде за двері і хутко вертається з глиною. Річард (говорить без Деві, потім, не спиняючи розповіді, бере глину і править далі, виліплюючи щось із глини) Бувало, так і ранок застане, як дивлюсь на чарівницю, що люди звуть Венеція. Як тільки ударить перший промінь сонця в мури, вони спалахнуть золотим пожаром, а море враз неначе засміється, прокинувшись і вгледівши красу цариці пишної. Найкраще бачить її в той ранній час на сході сонця, поки в ній люди ще не повставали, а деякі ще тільки повкладались — Венеція не любить спать вночі,— в таку годину мармур оживає і на будинках люд камінний статуй немов якусь містерію вдає. І міняться обличчя мармурові, немов живі, під сонячним промінням. Вродливий люд! Недарма прості люди вигадують, що то русалки й нікси із моря вирнули й зійшли на мури, щоб глянути, чи дуже світ широкий, та й так на гарне місто задивились, що і незчулись, як сховався місяць. Тут сонце стрелило промінням гострим, і вмить русалки всі покам'яніли, бо їм не вільно глянути на сонце. Деві Русалки справді в морі є? Річ а рд Для того, хто вірить в них, то б. Деві Я буду вірить,— тоді побачу їх? Р і ч а р д Побачиш, певне. Дженн і А татко каже — гріх в такеє вірить. Річ ард А коли віриться? Д ж е н н і Читать святе письмо, і розум просвітиться. Р і ч а р д Але мрія зостанеться. Входять Едіта й Крістабель; з ними Г о д- вінсон і Джошуе Кембль, обоє коротко об- стрижені, Годвіпсоп у довгополій одежі не то ученого, не то духовного, Кембль у простому пуританському вбранні. Годвінсон Мир сьому дому! Річард встає, мовчки вклоняється. Деві і Дженні від- ходять набік, Дженні вітається з жінками. Деві хо- вається в ванькир. Кембль Мир вам! Річард Як маєтесь, шановний пане Кемблю? Кембль (не відповідаючи Річардові, до Дженні) Ти тут чого? Дженні (змішавшись) Я тільки що прийшла... До пані Крістабелі... Кембль (поглядаючи на Річарда) Слухай,дочко, ти теє «панькання» мені покинь. Ми всі брати і сестри у Христі, і всім повинні просто «ти» казати, хоч би й самому королеві. Тямиш? Д ж е н н і Я розумію, татку. К е м бл ь (до Річарда) Ти, молодче, либонь, не звик до нашої простоти, але й тобі пора вже забувати звичаї нечестиві. Рі ч а рд Я й не мав їх. Годвінсон Хто між папістами пробув три роки, той їх звичаї чей же переймав. Річ ар д Італія від нас одстала в вірі, але звичаю може й нас навчити. Едіт а (до Крісгабелі) Ти там прилагодь братові полудень, бо як іти, то треба вже збиратись. Крістабель заходжується коло печі. Дженні помагає їй, вони стиха розмовляють. Річа рд Куди се? Я нікуди не збираюсь. К е м бль Ми се тепера врадили на зборі, щоб батьку Годвінсону дім поставить. Р і чард Мені здавалось... Годвінсон Так,я маю хату, але громада з добрості своєї замість хатини кам'яницю хоче для мене збудувать. Не так для мене — я б сам на те не згодився ніколи,— як, власне, для громадського добра, бо в мене будуть люди по суботах збиратися на бесіди побожні. Тепер се при тісноті невигідно. Хоч я казав громаді: шкода праці... К е м бл ь Та що там, батьку, як уся громада та рушить шарварком, то і недовго триватиме та праця. До зими, либонь, скінчиться. Р і ч а р д Та зима вже хутко. І то навряд, щоб громадяни всі могли на сю роботу стать. К е м бл ь Чому ж би? Р і ч а р д Бо ще не всі собі оселі мають. Едіт а Зате для всіх нас вогнище духовне горітиме в учителя оселі. К е м бл ь Так, Річарде, бери своє начиння і хлопця... Р і ч а рд Хлопець дуже притомився, та й він малий для шарварків громадських. К е м бл ь Ну, сам приходь. Річ а рд Не знаю, чи прийду. К е м бл ь Чому ж не знаєш? Р і ч а р д В мене час не вільний. Я ще раніше обіцяв сусідці поставити їй комина в хатині, як тільки вдома вправлюся. Сьогодні я мушу йти до неї. Е діт а Я гадаю, що та сусідка може ще й пождати. Річ ар д А я, матусю, думаю інакше. К е м б л ь Та-бо громада врадила, щоб братись усім до діла. Річард Я не був на раді. К е м б л ь Ти б міг прийти. Річард Мене ніхто не кликав. Е д і т а Я кликала. Річард Мені ти не казала, що там на зборі ще й обради будуть, я думав — то зібрання молитовне. К е м б л ь Воно таке й було, та заразом ми зважили й порадитись про справи. Та все одно — був чи не був на раді, а вже коли громада вся рішає, то всяк примушений рішинця слухать. Річард Хто має силу з примусом боротись, той робить завжди тільки по охоті. К е м б л ь Я ж думаю — охота в тебе єсть. Річард Дозвольте вже мені про теє думать. К е м б л ь Але громада не питає думки того, хто супротивиться рішинпям. Що хочеш, думай — а коритись мусиш. Громадська влада — то єсть божа влада, і всяка думка хай мовчить при ній. Річард Так говорить не личить пуританам! Годвінсон Чому ж би те не личить? Поясніть! Р і ч а р д Бо якщо ми не думку боронили, то я не знаю, за що ми боролись. Годвінсон За боже слово! й за громадську волю! Річ ар д А в чім, по-вашому, громадська воля? К е м б л ь А в тім, що ні король, ні парламент ламать не сміє присуду громади. Громада — вільне й незалежне тіло. Годвінсон (з погрозою в голосі) Громада власні парості негідні рубати може і в вогонь вкидати, і їх ніхто не сміє боронити. Рі ч а рд (до Годвінсона) В такій громаді, справді, повна воля всім фарисеям. Годвінсон Річарде, до чого ви се сказали? Р і ч а р д Sapienti sat'. ' Для розумного досить (латин.). Годвінсон (встає) Се чемна моваї Е ді т а Сину, ти забув, що ти молодший і говориш з гостем. Шановний вчителю, простіть його і не беріть за зле слів нерозважних. Річ а рд Я, мамо, не сказав ще: mea culpa! ' К ембл ь Та що се за балачка католицька? Годвінсон (береться за шапку) Зостаньте з миром! Е д і т а Вчителю шановний! Ви не одійдете від мене в гніві, не завдасте такої злої кари мені за необачність мого сина. Годвінсон Вас поважаючи, Едіто гідна, я зостаюсь. Ввіходить і спиняється у порога дуже убого вбрана жінка, скілька раз вклоняється товариству. Жінка Мир сій оселі чесній. ' Моя провина /латші./, Річ а рд Мир, жінко добра, й вам. Жінка все стоїть у порога, вигляд у неї принижений, прибитий. До гурту просим. Годвінсон (до Кембля) Я щось забув обличчя сеї жінки. К ембл ь (до Годвінсона) Вже ж, бо вона не ходить на зібрання. Се жінка Ріверса, що втік в Род-Айленд після останніх виборів у нас. Годвінсон Лукавий чоловік. Мутив громаду. Чого ж се їй? Жінка (до Річарда) Шановний пане майстре, я се прийшла спитати вас... Р і ч а р д Я знаю. Я не забув. Сьогодні я прийду. Жінка Пробачте!.. Докучаю... я б не сміла, та злидні тяжкі, осінь наступила, а тут вогню нема де розпалити, щоб ту нещасну дітвору нагріть! Годвінсон У вас немає хати? К е м б л ь Є в них хата. Жінка Та хата є, ще чоловік стулив якусь там хижку, але печі дасть біг. Там вогко, як в льоху; моє найменше лежить в пропасниці, а я сама над ранок ледве голову підводжу. І так була біда, а се вже далі, либонь, кінець прийшов... Нема нізвідки ні помочі, ні жодної поради... Громада сердиться... А що ж я винна? Та вже нехай би я... а то ж дітки, (Плаче). Річ ар д (до Годвінсона) То се відповідають немовлята за батьків гріх? Годвінсон Я, майстре, за громаду не можу говорить. Громадське діло. К е м б л ь (до жінки) Ти знаєш що, небого,— почекай, ось ми відбудем шарварок громадський, порадимось, то, може, що й поможем. Жінка (з боязким, поглядом, то на Річарда, то на Годвінсо- на й Кембля) Та я пожду... от тільки та біда з дитиною... коли б не вмерло... Р і ч а р д (гукає) Деві! Д е в і ввіходить з-за ванькира. Збирай начиння, підем мурувати! Деві збирає в кутку начиння, принесене в початку дії. Крістабель (озивається од печі) Ти, Річарде, хоч попоїв би перше. Річ ар д Я не голодний, потім. Швидше, Деві! Деві Я вже готовий, дядьку. Річ а рд (до жінки) Ну, ходім. (Мовчки вклоняється Годвінсону і Кемблю і вихо- дить вкупі з Деві). Жінка (кланяється всім низько) Зостаньте в ласці божій. К е м б л ь Прощавай! Жінка ще кланяється всім і виходить слідом за Річардом іДеві. Годвінсон Едіто, син ваш, видно, хоче стати з громадою на поєдинок! К е м бль Батьку, ти вже напосідаєшся занадто. Що хлопець ту нещасну пожалів, я в тім гріха не бачу. Милосердя до вбогих — єсть повинність християнська. Годвінсон Сім'я ся вбога за своє нечестя. Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли... Та душа в ній вовча. (До Кембля). Адже вона не слухала тебе! їй майстер, бач, потрібен, не громада. Господь її скарас, як Сапфіру, Ананієву жінку нечестиву, що покривала чоловіка гріх перед громадою. Запевне, й Річард не з добрості пішов їй помагати. К е мбл ь Не нападайся, батьку, він одважніш,— сказать по правді, я люблю одвагу,— він так собі, як молодий бичок, що не навчився ще в ярмі ходити, а все-таки натура в нього добра, я знав його й малим. З покійним Джеком водили здавна ми хліб-сіль. Едіто, чи пам'ятаєш, як з твоїм старим ми англіканцям завдавали гарту? Е д і т а Так, брате Джошуе, я не забуду, яким ти був товаришем для Джека. Годвінсон (сів біля коминка, збираючись помішати в комині, нагнувся за коцюбою і зненацька побачив фігурку з хліба, що валялась долі. Здійняв її, придививсь, потім встав. До Едіти) Едіто! Се робив ваш син, запевне? (Показує і кладе перед нею на стіл фігурку). Е д іт а (знищена) Я з ним нічого поробить не можу, шановний вчителю. У мене серце аж крається, що він на згубу йде. Годвінсон Я жалую, що покарав господь побожну матір нечестивим сином, але я вже не можу зоставатись в тім домі, де господарем ваш син. Едіта Шановний вчителю!.. Годвінсон Ні, я не можу. Зостаньте з богом! (Виходить швидко). Едіта (сплескує руками) Господи, за віщо караєш нас? К е м б л ь Та що він там знайшов? (Придивляється до фігурки). Ха-ха-ха-ха! Та й здорово ж уданий! Як вилитий наш батько Годвінсон! Сказать по правді, може, й нечестиво, а лепсько вийшло! Чи ти бачиш, Дженні? Д ж ен н і (підходить, усміхаючись) Чого шановний вчитель так розгнівавсь адже людей малюють на портретах, то чом же їх ліпить не можна? К ем бл ь Бачиш, портрети лиш мальовані бувають, все ж ліплене і різьблене — кумир, а не портрет. Дженні А я гадала, татку, що лиш богів подоби — то кумири. К е м бль Ні, сказано, щоб не різьбив ніхто і не ліпив «ніякої подоби»,— се бридко перед богом. Дженні А як часом для забавки зліпив би хто фігурку, то й се вже гріх? К е м б л ь Се?.. Як тобі сказати? воно не то, щоб... ну, а все ж негоже... Та ти чого допитуєшся? Дженні (засоромлена) Так... К ембль Дивуюся я з Річарда! Порядний і чесний хлопець, а такі дурниці ніяк покинути не може. Е ді т а Брате, ти надто добрий, не дурниці се, а гріх, та ще й великий. Се мій хрест, се рана мого серця—ті «дурниці». К е м б ль Е, сестро, се вже й ти у гріх впадаєш, у гріх одчаю. Річард молодий, а тим, що він не любить пиятики, з дівчатами не водиться, то мусить чим іншим бавитись — кров молода. Одружиться колись, зів'є гніздечко, то й іграшки забуде. Едіт а Дай то, боже, щоб сі твої слова були пророчі. Тим часом кров мені холоне в жилах, як я дивлюсь на «іграшки» такі. (Показує на фігурки в одкритій шафі). К е м бл ь (приглядається і пізнає в фігурці Дженні) Еге-ге-ге-ге! Се що таке, Джоанно? Дженні (знищена) Я, таточку, не знаю. К е м б л ь (суворо) Ну, то знай, що іграшок таких я не дозволю. Щоб се було востаннє! Дженні Добре, татку. К е м бл ь А Річарду скажу, щоб він се знищив, щоб не було сього! Д ж енн і (мимохіть) Ох,татку! К е м б л ь (суворо) Дженні! Д ж е н н і Та я ж нічого. (Тихо до Крістабелі). вестро Крістабеле! Яка я грішна — жаль мені фігурки. (Іде до ванькира). К е м б л ь Куди ти, Дженні? Нам додому час, я ще не їв від рана. Едіт а То зостанься в нас, брате Джошуе, і пополуднуй, чим бог послав. К е м бл ь Ні, сестро, я піду, дедалі час виходить на роботу, моя ж сокира не прийде по мене, а я по неї мушу йти додому. Е ді т а Якби ти, брате Джошуе, й мене провів туди, де мають будувати. К е м б л ь Чого тобі туди? Едіта Піду робити з громадою. К е м б л ь Жінок туди не кличуть, то не жіноче діло — будувати. Едіта В потребі й жінка мусить все робити. К е м б л ь ІІу, крайньої потреби ще немає. Едіта Мій рід не звик ждать крайньої потреби, він завжди й скрізь ішов у першій лаві. Коли не служить син громаді й богу,— за нього піде мати, але сором на рід мій не впаде. К ембль Едіто, сестро, се дуже красно сказано, та сила жіноча не дорівнює словам. Едіта Носити цеглу та місити глину і я здолаю. Чесні громадяни не погордують мною, сподіваюсь. К е м бл ь Як уважаєш. То зайди до мене, я проведу тебе, коли так хочеш. Зостаньте у миру. Едіта і Крістабель Ідіте з богом! Кембль і Д ж е н н і виходять. Едіта Дай, дочко, пополуднувать, що маєш, а потім дай лопату і рядно і шнур знайди. Крістабель Ти, мамо, справді йдеш? Едіта Коли бува, що я кажу неправду? Крістабель Дозволь, матусю, я піду, поможу. Едіта Кому ти хочеш помогти? Крістабель Тобі. Едіта Зостанься дома. Крістабель Чом? Едіта Бо я так хочу. Мовчання. Крістабель лагодить полуднувати. Едіта розгортає Біблію й читав. Річард і Деві раптово входять задихані. Річ ард Дай, Белочко, полуднувать, та швидше. Крістабель Ти вже вернувсь? Так швидко? Рі ч ард Я на час. Се я для Деві. Бачу, він аж мліє від голоду, а йти не хоче сам без мене, мусив вести на годівлю. Поки Крістабель ладнав страву, Річард ходить по хаті; раптово, видно, зворушений). О господи, яка біда на світі! Ти, Бело, здумати собі не можеш, яка нещасна Ріверсова жінка у тій землянці вогкій з тими дітьми. І не вона одна... таких є безліч. (Ходить мовчки, далі спиняється перед Едітою). А знаєш, мамо, я собі подумав, що, може, й справді гріх так жить, як я. Е д і т а (радісно) Ти, Річарде, прийшов до сеї думки? Благословен господь! Річард Сьогодні вперше побачив я так близько злидні людські. Я досі знав лиш бідність артистичну, ощадність бачив, працю невсипущу, та корчів голоду я ще не бачив, не чув його спотвореного крику, не чув, не бачив і не дбав! Матусю, хіба не гріх така страшна байдужість? Але я жив серед краси і мрій. Все вище, вище й вище я здіймався на крилах мрій — тепер упав на землю... Ох, мамо, як же я забився страшно! Здається, мрії зломлено крило... а як воно плескало буйно! Едіта Сину, ти наче жалуєш про тії мрії, хоч сам ти зрозумів, що замість мрій... Річард Так, замість мрій тут потребують хліба! І я за се в них каменем не кину... Едіта Тут вимагають не самого хліба, а й слова божого,— не забувай! І ми служить повинні щирим серцем тим, хто дає нам боже слово. Річард Мамо! Христос давно нам дав його. Те слово він не сховав у схові під замки, і всяк його сам може взять тепера, а передавачів не треба нам. Едіта Ти, сину, мов род-айлендець говориш. Тебе призводить Ріверсова жінка, хай бог її поб'ві Річард Не проклинай! її побила й так лиха година. Подумай, мамо,— люди, що назвали себе «святими» й «божими синами», дають своїм братам не хліб, а камінь! Вони ламають крила мріям ясним! їх варто проклинати. Едіта Годі слів, бо кожне слово — гріх новий. Річард Так, годі, бо кожне слово — то нова отрута для тебе і — для мене. Крістабель Страва стигне. Едіта, Річард і Деві сідають до столу. Крістабель їм служить, їдять в мовчанці. Едіта встає перша, бере шнур і лопату, закидає на плечі рядно і подається до дверей. Річард (до Крістабелі) Куди се мати йде? Крістабель Та... на роботу... Едіта (обертається, стоячи на порозі) Я, сину, йду за тебе відробляти. (Повагом виходить). Крістабель (до Деві) Ти б, синку, йшов бабусі помогти. Деві Як скажеш, дядьку Річарде? Річард Як хочеш... Деві Я йду з тобою... (Деві починав знов ретельно їсти. Річард сидить, не торкаючи страви). Крістабель Річарде, ти б їв... Річа рд Не їсться, Белочко... Мовчання. Крістабель А тута Кембль нагримав на дочку за сю фігурку. Він хоче, щоб ти знищив се. Р і ч а р д (з раптовим запалом) Не знищу! Сього ніхто не може наказати! Хтось стукав у двері. Либонь, по мене. (Встав). Крістабель (одчиняв і виглядає за двері) Боже! Джонатані Чи бачиш, Річарде?! (Уводить Джонатана за руку в хату). Річард (кидається і гаряче вітається а Джонатаном) Ти звідки взявся? Я ж думав — ти в Голландії осівся. Джонатан Осівся, та не всидів... Річард Чом же так? Кажи, розказуй, що було з тобою. Крістабель Та дай же, братику, йому спочити. Сідайте, Джонатане! (Садовить за стіл, присуває йому страву). Призволяйтесь. Джонатан Спасибі, не голоден, дещо їв, ми з жінкою шатро собі зробили та трохи там поснідали. Крістабель Та що ви! Ну, як таки вам жити у шатрі? Поки збудуєтесь, у нас сидіте. Так, Річарде? Р ічард Вже ж, Белочко, звичайно. Джонатан А ваша паніматка... Крістабель О, матуся вам буде дуже рада. Я піду та приведу сюди дружину вашу. Де ви спинились? Джонатан Як би вам сказати? Там шарварком громада щось будує, то ми отаборились в тій містині. Крістабель Гаразд, я вже найду. (Виходить). Річард Ну, слухай, друже, чому ж се ти в Голландії «не всидів»? Зарібку не було? Джонатан Та ні, не те, а я зневірився в старому світі. Той давній світ зостарівся п гріхах, закостенів у звичках нечестивих і навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа. І я збагнув, для чого в край новий Ізраїля виводив бог в Єгипту,— інакше б той народ не став обранцем. Єгипетська гидота застаріла його посіла б, як лиха проказа. Колись я розкажу тобі дрібніше про всі мої пригоди, а тепер аж згадувать не хочеться. Я радий, що можу вже не думати про те. Річард А все ж Голландія новому хисту торує шлях широкий. Я простив би «єгипетську гидоту» їй за теє. Джонатан Се ти говориш так, а не простив же Венеції усіх її гріхів, за цноту хисту красного. Річард Простив я не менше їй, аніж Христос блудниці. Джонатан Все ж признаєш ти, що вона — блудниця. Рі ча рд Ні, власне, я не те хотів сказати, було б се і негречно, і невдячно. Джонатан Але зате правдивої Я боявся, що вже не вилізу з її розпусти, коли там довше поживу. Річ а рд Нітрохи я не боявсь того. Джонатан Чого ж ти втік від неї, як від жінки Потіфара? Річард Згадай про інквізицію. Крім того, ти знаєш сам: поважні обов'язки обох нас кликали додому. Джонатан Правда, а все-таки ти без жалю покинув Венецію. Річард Хіба ти се завважив? Я й сам тоді гаразд того не тямив... (Трохи задумався). Однак се правда! Я вже звідти рвався, я вже був ситий тих пишнот, бенкетів, пестливої венеціанок вроди, облесливих речей венеціанців, а що найгірше — пуританська шия не вміла гнутися по-католицьки, переступати ноги не хотіли через високі дожеві пороги і спотикались на помостах гладких палаців меценатських. В тих палацах, немов заморські квіти, процвітають виборні талани — але в теплиці скоріше нидіють, аніж цвітуть. Нащадки велетів, самі здрібнілі, якась безсила, пещена їх врода. Джонатан Се правда, там артисти зледащіли, мов ті запроданки великопанські, що вже й від сонця божого одвикли, а лиш при штучнім світлі жити можуть. Річ ард Той хист, либонь, усі свої слова договорив до краю і, здається, готовий заніміти. Джонатан Так, здається. І як се страшно, Річарде! Тож ми вв'язали з хистом нашу власну долю. Річард О, наша доля, брате, не загине! В Італії ще не кінчиться світ. Для нас тут світ ще тільки що почався. Ми ще поборемось. Ми, слава богу, вродились не підніжками магнатів, у нашім гороскопі інші зорі. Я, пливучи сюди, багато думав, то був великий океан думок... Я згадую, як часто вечорами вбиралась на помості корабельнім громада наша, мов одна родина, і там при світлі вічного багаття, що сам господь на небі розпалив, співала гімни. Постаті співців були мов з бронзи чорної одлиті, суворі, тверді, повні сили й моці, при світлі зір здавались велетенські, і стільки в них було краси нової, незнаної в тім світі італьянськім, де я учився альфабету хисту!.. І марив я тоді, що в сій громаді, серед нового краю розпалю я одвічної краси нове багаття... О, то були такі палкії мрії... Якби ти знав!.. Джонатан І що ж? Вони не зникли? Р іч а р д Ні, ще не зникли, хоч примеркли трохи. Я бачу, тут в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття... Джонатан Хащів? Яких? Ти ж не про пущу кажеш? Р іч а р д Ні, пуща ся мене найменш лякає, хоча й вона чимало силу нищить. Тут навіть глини путньої немає, та се ще байка, може, згодом знайдем... Тут між людьми ростуть лихі терни. Джонатан Та хто ж вони такі? Річард Ось обживешся, то й сам побачиш... Ох, мій Джонатане, який се день для мене був тяжкий... та, богу дяка, радісно скінчився! (Кладе руку на плече Джонатанові). Товаришу мій вірний! Друже щирий! Мій побратиме у святому хксті! Сам бог тебе привів мені на поміч, тепер ми гори перевернем! Правда? (Сміється радісно і жартівливо трясе Джонатана за плечі). Джонатан Ой, ой, пусти! Я ж не гора!.. Ну, брате, ти тут набрався сили Голіафа, тобі ся пуща на користь іде! Річард Все на користь! І пуща, і терни, все на користь! Нічого не боюся! II Та сама хата, що й в першій дії, тільки краще опо- ряджена. На коминку багато ескізів, мініатюр і всякої скульптури. По стінах знаряддя скульпторські і муляр- ські. Багато полипь, на одних скульптура, на других новий посуд. В однім кутку гончарський станок. Вся хата мав вигляд не то скульпторської студії, не то ро- бітні гопчара; багато педокінченої роботи. На рухомих підставках стоять бюсти, понакривані мокрими шма- тами. В глибині хати зроблений альков; замість ліжка в нім маленька естраді; на естраді стоїть молода дів- чина-індіанка в своїм дикарськім убранні. Р і- чард ліпить з неї статую натуральної величини; він робить дуже ретельно, то підступав, то відступав від статуї, приглядається, поправляв то позу дівчини, то позу статуї. Рухи швидкі, енергічні, в них видно за- пал, екстаз. Р і ч а р д (до себе) Отак... так буде краще... Ні, отак! Тепер гаразд!.. Стій, дівчино, не рушся. Втомилась, може? Дівчина хитав головою, що ні. Ну, то ще постій, а я тобі намиста дам за теє, хорошого, блискучого. Ти любиш намистечко? (Показує дівчині намисто, знявши з полиці. Та усміхається і сплескує руками). Ет, зіпсувала позу! (Іде й поправляв їй позу). Сміятись можеш, а руками — зась! (Показує на мигах, що руками не можна махати, і сам сміється). Стукають у двері. Голос (аа дверима) Чи дома майстер Річард? Річ ард Дома! Дома! Як тільки почувся стук, дикарка кинулась і засунула завіси алькова, так що її не стало видно. Джонатан Добридень, Річардеї Річард Здоров, здоров! Давно тебе не бачив. Щось ти, брате, цураєшся моєї хати. Джонатан Ні, я не цураюся. Річа рд Сядь, гостем будеш, а я робитиму тим часом далі. (Одслоняе дівчину). Джонатан миттю обертається плечима до Річарда і дів- чини. Бо глина сохне, час не жде, ти знаєш. Джонатан мовчки розкриває велику книгу, що лежить на столі, і схиляється над нею. Річ ар д (дав позу дівчині, береться до роботи, поспівуючи і розмовляючи. Співає) Ой білі квіти на лілеї побачив я. Лети до милої моєї, душе моя! (Говорить). Се, Джонатане, маю справжнє свято! Дивись, яку я глину тут знайшов! То скульптори в Італії сій глині ціни б не склали! (Подає Джонатанові грудку глини). Джонатан Справді, добра глина. Се треба взять собі. Рі чард Ти знов працюєш? Ну, слава богу, се я дуже радий, що ти вернувсь до праці. Джонатан Я вернувсь, та з іншим серцем, з іншою душею,— пиху покинув і в покорі духа оддав на службу господу себе. Річард І що ж ти робиш? Джонатан Що громаді треба. Річард Що ж треба? Джонатан День свою потребу має. Річард (за роботою слухає неуважно. Співає) Блакитні квітоньки-дзвіночки побачив я. Кому се ти плетеш віночки, красо моя? Джонатан Що ти співаєш? Річард Пісню флорентинську. (Співає). ...Червоні квіти на гранаті... Дівчина спускав руку. Знову? Чи ти втомилась? Ну, постій хвилинку, я хутко дам спочить. (Поправляє позу). А знаєш, друже, ся статуя, се буде щось нового. Давно вже так я серцем не горів, як отепер. Здається, день і ніч не відступав би від роботи! Правда, що і модель таку не завжди знайдеш! Шукав я цілий рік, знайшов — сьогодні Що за хороше дике дитинятко! Глянь, Джонатане! Джонатан Річарде, послухай, сказать по правді, я не сподівався, щоб ти вже до такого міг дійти. Річард Ти що на думці маєш? Джонатан Знаєш добре, Річард Ні, далебі, не знаю! Джонатан Дай же спокій! Та хто ж не знав, що таке моделі для молодого скульптора? Нехай би хоч християнку взяв!.. Річард (кидав роботу, вражений) О Джонатане! Якби се Годвінсон таке провадив, то я б не здивувавсь. Але що ти, митець, митцеві отаке говориш, дивуюсь я, і жаль мене бере. Якби ти був митцем справдешнім зроду, ти б чисту мав фантазію і думку, ти б знав, що в урочистий час роботи ми не на грішнім світі живемо,— навколо нас тоді країна мрії, те «царство боже па землі», якого даремно довго так шукають люди. Джонатан Ти думаєш, що ти його знайшов? Р іч а р д Так, думаю і знаю. Джонатан Ти щасливий. Р і ч а р д Що ж, годі вже мені нещасним бути, доволі вже того плачу, й ридання, і стогону, і скреготу зубів. Земля не пекло, люди не прокляті, і радощі не гріх, а божий дар. Джонатан Коли ті радощі від бога справді. А що в тобі тепер їх породило? Жіноче тіло, грішная краса! І тим ще й інших звабити бажаєш. Яке ж то «царство боже на землі»?! Річ ар д (спочатку нічого не говорить, іде мовчки, дає дівчи- ні намисто непонизане і нитку, засуває альков, за- криває мокрим рядном статую і вертається до Джо- натана) Нехай не вабить грішная краса твоїх святих очей. Ох, Джонатане! І хто більмо тобі навів на очі? Колись у тебе інший погляд був. Я так утішився, як ти приїхав до нас в колонію! Вітав я друга в тобі, мій Джонатане! Чи ж тепер я бачу ворога перед собою? Джонатан (задумавсь, далі подає Річардові руку) Ні, Річарде, не ворога ти бачиш. Так хутко ворогами не стають, і я надію маю, що з тобою ми спільною дорогою ще підем. Тобі здається, що тепер осліп я,— мені здається — ти ще не прозрів. Р і ч а р д Ну, добре вже, покиньмо се змагання. Ти що читав тут? (Заглядав в книгу). Біблію? Ісход? Джонатан Та се я хтів порадитись у тебе... Р і ч а р д Ну, з мене, брате, кепський богослов. Джонатан Ні, тут не богословіє, тут інше: се для зібраннів молитовних свічник замовила громада. Я гадаю, що може тут погодитись артиста із християнином. Громада хоче, щоб свічника зробить на той взірець, що в Біблії описано. От слухай. (Читає). «Різьблений маєш ти зробити свічник, стебло його, і чаші, й круги, й листя у нього мають бути...» Не збагну, і скільки чаш, і що воно за круги. Не розберу! Ось прочитай лиш ти. Річард (чигає про себе, далі одсовує книгу) Я раджу так: закрий ти сюю книгу і текста сього більше не читай, коли артистом хочеш зоставатись. Джонатан Я хочу християнином зостатись. Річард Та ти ж себе в неволю завдаєш єгипетську! Адже громада наша із Годвінсоном вкупі стільки ж тямить в тому, що гарне, як отой мій кий; либонь ще й менше! Джонатан Річарде, будь радий, що ти перед товаришем сказав се, бо якби сі слова дійшли до слуху громади й вчителя... Річард Овва! Злякав! Я їм готовий в вічі се сказати: що правда, то не гріх. Та я й сказав їм щось подібного, коли схотіли, щоб я там фініки якісь ліпив над вікнами та над дверима в школі — се Годвінсон так видумав премудро покрасу ту, десь вичитавши в тексті. (Сміється). Джонатан До речі, я тобі хотів сказати: даремне ти з громадою завівся, а надто з Годвінсоном. Річард Що ж мені твій Годвінсон? Джонатан А те, що він в громаді велику силу має. Річард Хай він має в громаді силу, я—на самоті. То й буде з нас обох. Джонатан Чи ти гадаєш один проти громади іітп? Для чого оця твоя робота? Річард Для краси. Джонатан Кому потрібна та краса? Річард Мені і тим, що в слід мій підуть. Джонатан Де ж ти бачиш таких людей? Річ а рд Та хоч би Деві наш. Джонатан Оте хлоп'я? Річ а рд Оте хлоп'я. І більше для мене значить усміх мого Деві, аніж прокльони твого Годвінсона. Що ж до громади, я їй те даю, чого їй треба. (Показує на посуд). От і всі рахунки! Джонатан Ні, Річарде, се ще не всі рахунки. Твоя шановна паніматка... Річард Годі! Про се не звик я говорить ні з ким. Доволі з тебе знать, що я ніколи невільником не стану в себе в хаті. Джонатан І в кого ти такий запеклий вдався? Річард Такий весь рід: вікліфовпі, лоларди, «незгідні», «незалежні», «рівноправні», такі були мої питимі предки. Мої всі кревні волі домагались від короля, від церкви, парламенту, а я — від них самих. Така вже кров. Джонатан Се горда мова, та душі спокою немає в ній. Річ а р д Нащо мені спокій? Я ще живий, ще рано спочивати. Джонатан Хотів би знати я: невже ти завжди так певний себе, як тепер? Невже не знаєш ти ні муки, ні вагання? Річар д Чому не знаю? Все, що ти говориш, я сам собі казав не раз, не два. Та сі вагання й муки переміг я, вони вже пережиті раз назавжди. І розум мій, і серце, й віра кажуть, що путь моя правдива. Але єсть вагання інші — їх перемогти далеко тяжче, надто самотньому... Ти, Джонатане, руку дав недавно мені на приязнь. Ти один в сій пущі мені б міг помогти, якби схотів. Джонатан Аби я зміг, охоти не бракує. Річард Та от що, брате, ти мені скажи, (одкриває статую) що зроблено в сій статуї погано? Джонатан На погляд мій — вона погана вся. Р і ч а р д Погана чи поганська? Джонатан Так, поганська. Річард Забудь на час, що ти вже став святим, і подивись на неї давнім оком. Коли б тоді, як ми з тобою вкупі блукали по палацах італьянських, тобі зненацька показав хто-небудь сю статую — ти що б сказав про неї? Джонатан Тоді сказав би певне: «Гарний твір». Річ а рд А якби хто просив тебе вказати, що в ній змінити? Джонатан Я б сказав: «Нічого». Та тільки се сказав би, як поганин. Тепер, як християнин, я кажу: розбий її! Р і ч а р д З останнього стягнуся, а виллю з бронзи! Джонатан Річарде, я мушу остерегти тебе, поки не пізно... Увіходить Д е в і. Деві До тебе, дядьку, люди там прийшли. Р і ч а р д То клич до хати. Де в і Кликав, та не йдуть, ми, кажуть, поговоримо в садочку, там затишніш. Р і ч а рд Та що ж воно за люди? Деві З Род-Айленду якісь. Іди, бо ждуть. Рі ча рд Я йду. Ти, Джонатане, ще посидь тут. (Виходить). Джонатан Чи дядько твій нічого ще не знає? Деві Та ви ж сказати мали. Джонатан Я не встиг. Ти сам скажи. Деві За мене не турбуйтесь! Без вас я знаю, що мені робити. Джонатан Сьогодні ти не дуже ґречний, Деві. Деві Ай, дайте спокій! (Подається до дверей). Джонатан Та куди ж ти, Деві? Деві Піду довідаюсь, що там ворожать. Джонатан Стривай, зажди, і я з тобою йду. Обоє виходять. Індіанка виходить з алькова, роз- ходжується по хаті і розглядає, усміхаючись, свою статую. Д ж е н н і (вбігав раптово) Ой горенько! Та де ж се Річард? Пробі! (Бачить індіанку). Ти хто така? Ти тут чого? Індіанка мовчить, вороже дивиться на Дженні, при- тулившись до п'єдесталу статуї. (Дженні раптом глянула на статую). Ах так? То, значить, правда? Ти живеш у нього? (Люто наступав на індіанку). Геть звідси, геть, бо я тебе уб'ю! Хапає кия, що попавсь під руку, і заміряється на індіанку. Тая з різким криком хапає скульпторський молоток, замахує ним, мов томагавком, і собі насту- пав на Дженні. Едіта і Крістабель вбігають на крик знадвору. Індіанка миттю ховається в альков. Дженні кидає кия і заходиться плачем. Крістабель Сестричко Дженні, що з тобою, люба? Едіта Що сталось тут? Чого ти плачеш, доню? Підходять обидві до Дженні. Д ж енн і (одвертає їх, пручається по-дитячому) Лишіть мене, лишіть мене, не руште! Я більше не прийду до вас ніколи... Недарма татко не пускав... Ой лихо, яка я нещаслива! (Ридаючи, вибігав з хати). Едіт а Що се з нею? Крістабель Ох, тая Дженні ще зовсім дитина,— на сльози їй не дорого. (Задумується і зітхає). Ой мамо! Е д і т а Чого зітхаєш? Крістабель Ти се знаєш, мамо! Е д і т а Жаль не до речі. Крістабель Матінко! Матусю! Чи се ж вони сюди сьогодні прийдуть? Едіта Так. Крістабель Річарда ти мусиш боронити. Едіта Ми тільки правду боронити мусим, її одну. Крістабель Та Річард-бо твій син, він — кров твоя. Якби на мого Деві хто нападавсь, я б кинулась, як пломінь. Едіта Я вже згубила сина, а тепер ти ще й дочку від мене одбираєш. Крістабель Ой мамо, що ти кажеш, бійся бога! Як можеш ти зрікатися дітей? Се ж, мамо, гріх, сього Христос не хоче. Едіта (бере зо стола Євангеліє і розкриває його на за- кладці) Дивись сюди, читай уважно, дочко. Читай уголос, ось отут, читай! Крістабель (читав тремтячим голосом) «Не думайте, що я прийшов кинутії мир на землю, не прийшов я кинути мир, тільки меч. Прийшов-бо відлучити чоловіка від батька його, і дочку від матері її, і невістку від свекрухи її. І вороги людині родичі її». (Спиняється з стогоном). Несила, мамо, сеє розуміти! Едіта Читай, читай! Крістабель О Христе, сине божий! (Читає есе слабшим голосом). «Хто любить батька чи матір над мене, не годен мене; хто любить сина чи дочку над мене, не годен мене». (Голос її уривається). Е діта (дочитує сама твердим, сумним голосом) «І хто не прийме хреста свого і за мною не піде, не годен мене». Р і ч а р д входить. Крістабель при його вході зриває- ється і йде в ванькир. Едіта зостається над книжкою, але не читає, дивиться поперед себе сумним, темним поглядом. Річа рд (сідав на ослоні біля коминка, поглядає на матір. Стиха говорить до себе) Яка сумна чогось сьогодні мати... Се ж, певне, я їй жалю завдаю... Але сей смуток до лиця матусі. У неї гарні старощі... Сей погляд, сі прості лінії, одежа навіть — правдива Mater dolorosa! (Бере з коминка віск і ліпить, вдивляючись в ма- тір). Едіта Сину! Що робиш? Р і ч а р д Так, нічого, бавлю руки. (Шпарко ліпить далі). Едіта Ти знову бавишся... ' Скорботна матір (іт.). Рі чард Та що в тім злого? І діти бавляться. Христос їх любить. Едіт а У тебе не дитячі забавки, і сам ти не дитина. Мовчання. Слухай, сину! Знов мовчання. Річард все ліпить. Р іч а р д Я, мамо, слухаю. Кажи, кажи! (Ліпить ще швидше). Е д іт а Колись ти сам казав, що гріх так жити, як ти живеш. Річард То вже було давно. Тепер я інше думаю, матусю. Едіта Що ж саме? Річард Думаю, що в світі кожен своє завдання має і — свій хрест. Едіта Яке ж, ти думаєш, твоє завдання? Річард Мій хист і мрія. Едіта Ти колись казав, що тут потрібно хліба, а не мрії. Р і ч а р д Я, мамо, потім іншого навчився. Едіта Де ж ти навчився? Р ічард Та хоч би в тій книзі, що ти в руках держиш. Я прочитав уважно притчу... Едіта Про таланти, сину? Ти, певно, зрозумів її не так. Річард Ні, мамо, я читав простішу притчу, її й дитина може зрозуміти. Про Марту і Марію я читав. Едіта Хіба то притча? Річард Все одно, матусю, тут річ у тім, як розуміть її. Едіта А ти ж як зрозумів? Річард Та дуже просто: що Марта дбала про потреби часу, Марія ж прагнула того, що вічне. Едіта Ти думаєш... Річ а рд Іти услід Марії. Крістабель (з ванькира оплаканим голосом) Ходи до мене, брате! Р і ч а р д Що там, Бело? (Лишає роботу на дзигликові перед коминком і йде в ванькир). Е діта (спішно підходить і дивиться на роботу, що лишив Річард) Моє обличчя! Господи, рятуй і змилуйся... Навік, навік загинув... Річард і Крістабель виходять, взявшись за руки. Крістабель Матусю, глянь на мене і на нього... Е д і т а робить одвертаючий рух рукою і, похиливши голову, виходить геть із хати. Річард Та що се з матір'ю сьогодні, Бело? І ти якась чудна... Крістабель Ні, я нічого... То вже минуло... Річарде, скажи, які се люди там були в садочку? Річард Та то купці з Род-Айленду. Крістабель Чого? Р і ч а р д Вони мене в Род-Айленд закликають за вчителя. Дають чималу плату. Крістабель Що ж ти сказав? Річа рд Що не поїду. Крістабель Чом? Річард Тобі се дивно? Крістабель Ні... так... я гадаю... як добра плата, то... то... може б, варто... Річард Щоб я покинув тут свою родину для тої плати? Крістабель (з героїчним зусиллям) Ти про нас не думай, поїдь в Род-Айленд. Се для тебе краще. Річард Та що се ти мене мов випираєш? Чи я й тобі вже, Белочко, обрид? Крістабель закривав обличчя фартухом. Річард, зди- вований і стурбований, підходять до неї. Раптом уві- ходить Джонатан, при вході оглядає всю хату. Джонатан Тут не було нікого ще? Крістабель Нікого. Джонатан швидко виходить. Річард Чого він се спитав? А хто ж мав бути? Крістабель Хто?.. Я не знаю... Може... Ні, ніхто! (Збентежена метушиться по хаті, далі починає по- кривати статую рядном) Річард Та що ти робиш, Бело? Схаменись! Крістабель Так, щоб не сохло. Річард (сміється) Ти за неї дбаєш? Я дуже радий, тільки все ж не руш. Я, Белочко, вже краще сам накрию. (Накривав статую рядном). Щось стукнуло. Крістабель здригнулась. Річард Чого ти? Се віконниця. Мовчання. Крістабель А може б, ти, Річарде, таки туди поїхав?.. Річард Куди? Крістабель В Род-Айленд... Так, хоч ненадовго. Річа рд Навіщо се? З якої речі? Крістабель Бачиш, тебе не всі тут люблять у громаді. Річ ар д От новина! Я знаю се, я звик. Крістабель Таки ти справді гострий. Ти б часами щось відступив... Р і ч а р д Та що ж я відступлю? Не можу я від хисту відступитись. Крістабель Та не зовсім... а може, так, на час. Річар д Як від Христа Петро? Крістабель Ох, я не знаю! Якби ти хтів, ти сам знайшов би спосіб. Тоді було б так добре... І матуся була б така щаслива... Рі ча р д О, я знаю! Ви хочете, щоб зрадив я скульптуру? Не можу я, бо зрадником не вдався. Та навіть хоч би й зрадив, як Іуда, я, певне б, і повісився, як він. Д е в і раптово вбігає в хату. Деві Вони вже йдуть. Крістабель Ой! Рі ча рд Хто? Деві Усі старі і Годвінсон! (Вибігає в ванькир). Річард Так от що! Розумію... Ну що ж, нехай ідуть. Не бійся, Бело! Увіходять: Годвінсон, Кембль, Калеб Пед- дінтон, Абрагам Сміт, Джон Мільс, Джі- рімая Ортвіл, Метью Фільдінг і ще скілька старих. За ними Едіта і Джона- тан. Момент ніякового мовчання. Кембль Добридень, Річарде, не ждав одвідин? Річард Не ждав, але вітаю, будьте гості. Годвінсон В гостину не прийшли б ми в сюю хату, але повинність вища може змусить і в капище зайти. Річард (скипів, але погамував себе) Такої мови не чувано в сій хаті досі. Справді, коли б не сії чесні громадяни, я знав би, як на сеє відказати. (До громади). Батьки мої, прошу сідати. Старі сідають вряд по лавах позастіллю. Едіта стає осторонь. Джонатан сідає на окремому ослоні ближче до Річардч. Калеб Педдінтон (до Річарда) Сину, ти маєш дякувати громадянам, що так по-батьківськи за тебе дбають. І я, найстарший від усіх літами, до тебе потрудився сам прийти. Річард (здержано) Я дякую за честь. Калеб Ми б мали право тебе покликати на суд громадський... Річард На суд?! Я не злочинець! Джонатан (тихо до Річарда) Але ж,брате, впадати в річ старому — як же можна! Калеб (до Річарда) Даремне ти скипів. Отож-то саме, що ми тебе не кликали на суд, а зважили вперед прийти до тебе самі і подивитись, як живеш, та розпитатись. Поговори всякі про тебе ходять. (До Кембля). Джошуе, кажи! К е м б л ь Радніший би мовчати я, братове. Бо се таке... Ну, як його й казати?.. (До Річарда). От бачиш, Річарде, увів ти в славу мою дочку. Рі ч а рд Я, батьку Джошуе?! Твою дочку я щиро поважаю, їй зроду слова не сказав пустого, бо сам би се вважав за непристойне. К е м бл ь Не знаю... Я-то сам гадав про тебе, що ти поштивий хлопець. А проте таки ти Дженні збаламутив. Крістабель (виходить з ванькира. До Кембля) Батьку, побійся ти гріха! Та що ж лихого могло спіткати Дженні в нашій хаті? Ти ж знаєш нашу матір і мене, чи ми б яке нікчемство допустили? Едіта Громада знає,— я не покриваю гріхів свойого сина,— отже, я скажу по щирості, що баламутом мій син не був ніколи, скільки знаю. А щоб він звів з ума твою Джоанну... К е м б л ь (поспішно) Щоб звів з ума, того я не кажу, моя дитина не такого роду. (Зупиняється, немов розважаючи річ сам собі і шу- каючи вирази своїм думкам). Ні, я кажу: він збаламутив Дженні... Раз він зліпив тут з неї подобизну і нарядив принцесою. От дівка від того часу наче одуріла. (Опанувавши думкою, оживляється і говорить швидше; ніяковість його зникає). Не дбає ні про що, лиш про убори. Я їй розбив свічадо, так вона у воду видивляється на себе. А тую подобизну так злюбила, немов душа її, самої Дженні, переселилася в ту кляту ляльку. (До Річарда). Се ж я обвинувачую тебе, що ти не знищив тої подобиз.ни, як я просив, і тим поставив Дженні на шлях до згуби вічної. Річард збирається щось сказати, Джонатан встає по- перед нього. Джонатан (до громади) Батьки, дозволите промовить слово? Калеб Можна, коли ти що до діла маєш мовить. Джонатан В сій справі Річардові говорити ніяково, але що ж винен Річард, коли дівчаті хочеться уборів? Се ж, може б, так було й без подобизни,— відомо, вже така жіноча вдача. Ти ж, батьку Джошуе, тут не довів, щоб Річард справді вводив Дженні в славу, то нащо ж ти сказав такеє слово? К е м б л ь Не бійсь, я слів не кидаю на вітер... А через що ж тепер уся жінота «невісткою Едіти» Дженні дражнить? Та що казати, сам я помічав, що Річард задивляється па неї. Чого він саме з неї подобизну зліпив? Чи мало тут у нас дівчат? Крістабель Батьки мої, я знаю, що ніколи мій брат не сватав Дженні. К е м бл ь Отож-то! Не сватав, а дурив. Крістабель Та поспитайте її саму. Коли боїться бога, то мусить же вона сказати правду! Калеб Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні і скаже нам, чи обіцяв їй Річард її узяти за жону. Як скаже і доведе, що справді обіцяв, то мусить він із нею одружитись. Громада баламутства не попустить. К е м б л ь Та дівчині ж воно неначе й сором прилюдно про такеє говорити. Абрагам Сміт (говорить уривчасто, рішуче, суворо, але з відтін- ком добродушності) Повинна. Річ громадська. Треба приклад. Розпустяться молодики — що ж буде? К е м б л ь Якби кого послати... Крістабель Я пошлю. (У ванькир до Деві). Біжи до Дженні, синку, та швиденько. К е м б л ь Скажи, що батько їй велить прийти. (До громади). Інакше б не насмілилась, я знаю. Деві йде. Калеб А поки прийде дівчина, провадьмо; ще маємо про що поговорити. (До Річарда). Так от, чутки недобрі йдуть про тебе: що з дикунами водишся на пущі, приводиш їх сюди... Рі ч а рд Не знав я, батьку, що християнин мусить гордувати створінням божим. Сам Христос ходив до самарян і ханаанців — чим же сі дикуни від тих народів гірші? Годвінсон Вважайте, браття, як се він зухвало себе рівняє до Христа! (До Річарда). Скажи ж ти, чого Христос ходив до тих невірних? Чей не за тим, щоб нечисть ідолянську у них і переймати й прищепляти? Вже ж ти не скажеш сам, що ти ходив Христової науки уділяти тим дикунам? Річард (до Калеба) Ти, батьку, запевняв, що ви мене тягти на суд не мали, а тут уже й суддя знайшовся. Знайте ж, що я йому відповідать не буду. Годвінсон (встає, 9о уррмади) Судіте, браття, ви між нам і мною. (Показує на Річарда рукою). Сей чоловік одразу став мені, мов камінь спотикання на дорозі, хоч я йому ніколи зла не зичив, я, навпаки, про його душу дбав, як про свою — яка ж за сеє дяка була мені? Брат Джошуе посвідчить, яку вчинив наругу надо мною ненависний сей ідолотворитель. (До Кембля). Ти ж пам'ятаєш тую подобизну, що він зліпив на глум неначе, з мене? Я по одежі взнав, що то мій образ. К е м бл ь (ховає мимовільний усміх) Вже ж пам'ятаю! Та вона, запевне, ще й досі в нього. (До Річарда). Покажи її. Годвінсон (поспішно) Показувати я не вимагаю. Річ ар д Чому ж? Я можу. (Іде і дістав з шафи ту фігурку, що колись зліпив Деві). Ось вона, дивіться. Дехто з громади не може вдержати сміху і захиляєть- ся за сусіда. Джірімая Ортвін (тихо до свого сусіда Фільдінга) Я б се пізнав не тільки по одежі. Годвінсон (гнівно) Гадаєте, він послух вашій волі тим об'явив, що показав оце? Коли його безчельний, ниций вчинок не знайде осуду з руки громади, то я прийму собі се за ознаку, що час мені шукать деінде місця, де б голову тружденну прихилити, бо тут її неславою вкривати усякий блазень може безборонне. Кал еб Спокійся, гідний вчителю, будь певен, що ми тебе на глум не віддамо молодикам. (Бере в руки фігурку Годвінсона). Ти, Річарде, признайся, з яким ти заміром зробив сю постать? Річард мовчить. В сю хвилину в хату входять Джен- ні і Деві і спиняються коло порога. Деві остовпів, угледівши свою фігурку в руках Калебових. К а л е б Ми розумієм так твоє мовчання, що ти нічим не можеш оправдатись, бо тямиш всю гидоту свого вчинку. І наша рада батьківська тобі направить каяттям свою нечемність. Учитель наш, ти знаєш, братолюбний, і він тобі простить по-християнськи, як ти його прилюдно перепросиш. Годвінсон (поспішно) А сю фігурку знищиш. Калеб (до Годвінсона) Вже ж, не як. (До Річарда). Тут, сину, довго думати нема що. От приступи, гречненько уклонися, скажи: «Згрішив я, батьку, перед богом і проти тебе». Що ж? Чого уводиш? Річард Я перепрошувать його не буду. Калеб То, значить, буде суд. Річард схиляє голову на знак згоди. Деві (з поривом) Се я зробив! Зовсім не дядько Річард! Годвінсон (до Деві) Справді, хлопче? А хто ж тебе навчив таке робити? Деві Ніхто, я сам! Та, їй же богу, сам! Годвінсон Ти не божись, то нечестива звичка. (До громади). На суд з малим, звичайно, я не стану, я сподіваюсь, що в його родині і так його не всі за се похвалять. Е діт а Належну кару буде мати хлопець. Крістабель (до Калеба) Простіть його, він перепросить. Калеб Звісно, а хльосту все-таки не вадить дати для прикладу. Деві (до Крістабелі) Завішусь, як поб'єш! Крістабель умовляв його нишком, він трясе головою з сльозами лютості на очах. Р іч а р д Мій небіж не зовсім по правді каже, що сам він се робив. Ми вдвох робили. Деві поривається щось сказати, Річард його утримує рухом. Як старший, я відповідати мушу, і я готов. Я суду сам прошу. Але вперед дозвольте іншу справу залагодить. (До Кембля). Прийшла твоя дочка. Не випадає дівчині стояти так довго у порога. Калеб Се-то правда. Ми зараз поспитаємо Її. Під час сцени з Дженні Годвінсон перегортає Біблію і зазначає закладками якісь тексти. Крістабель виводить Деві в ванькир. Калеб (до Дженні) Чи Річард Айрон обіцяв коли з тобою одружитись? Дженні мовчить, спустивши очі додолу. К е м бл ь Що ж ти мовчиш? Кажи, коли питають. Дженні затуляє обличчя рукавом і схлипує. Річард Панно Дженні, я вас прошу виразно відповісти. Ваш панотець мені уймає честі, прилюдно дорікаючи, що я вас баламутив нібито. Д ж е н н і (спалахнувши і перелігши сором) Та вже ж! А хто ж мене рівняв і до принцеси, і до русалки... і... і вже не знаю, до кого ще? Хто правив теревені, аби мене барити? Річ ар д Запевняю, що заміри мої були невинні, але як я необережно зрушив вам спокій серця, то бажав би знати... Абрагам Сміт Та що тамі Поберіться, й ділу край! Дженні (з поривом злісної упертості) Нізащо в світі не діду за його! К е м б л ь (збентежений) Ну, се вже, дочко, теє... не по правді. Се ти неначе коверзуєш... Дженні Ні! Не хочу я! Хіба я послідніша, щоб він мене... (Знов затуляється фартухом, і через те її слова заглушаються). К е м бл ь (гримає) Джоанно,годі слинить! Кажи по-людськи, що тобі не в лад? Ну, говори ж! Річа рд Так, панно Дженні, справді вам слід би пояснить свої слова, бо се мені образа. Дженні (до Річарда з погрозою) Ну, гаразд! Гаразд, я поясню. (До громади). От, люди добрі, вже Річард Айрон має жінку в хаті, нехай же він тримається її! (Біжить до алькова, розсовує запони і показує ру- кою на дикарку, що прищулилась у кутку). Громада жахається. Дехто одвертається, дехто спльовує з огидою, дехто сплескує руками. К е м б л ь (встає і підходить до Дженні) Ходім додому, дочко. Хай сій хаті те буде, що Содомові й Гоморрі! (Бере Дженні за руку і виходить в крайньому гніві). Дикарка, улучивши момент, поки громада ще не огов- талась, зривається і прожогом втікав в покинуті на- отвір двері. Едіт а Як смів ти в нашій хаті гріх чинити? Хоч би мене з сестрою посоромивсь! Річард Матусю, я се можу пояснити... Едіта обурена одвертається. Крістабель, затулив- ши обличчя руками, виходить у ванькир. Годвінсон (до громади) Чого ж нам ще розпитувать, братове? Здається, досить бачили. Се зветься: зловити на гарячім вчинку. Абрагам Сміт Правда! Метью Фільдінг Се щось нечуванеї Калеб Образа бога! Джон Мільс Такого попускать не можна. Джірімая Ортвін Звісної Годвінсон (бере Біблію, що лежить на столі) Я думаю, нам варто прочитати, що роблено в Ізраїлі такому, хто блуд чинив з поганськими жінками. Річард Так справу ставити я не дозволю! Годвінсон (до громади) Невже він думає ще одрікатись? За кого ж він нас має?! Абрагам Сміт Та за дурнів! Джонатан Батьки мої, дозвольте мовить слово. Метью Фільдінг Ну, вже відомо, ти його товариш, то будеш заступатися. Джонатан Я, батьку, громаді завжди був слухняним сином, вважаю я за гріх її дурити, крім того, звик я правду цінувати над всяку людську приязнь. Калеб Ну, кажи. Джонатан Я говорив з товаришем про сюю поганську дівчину. Він запевняв, що він її привів не для розпусти. Я певен, що мені, як свому другу, признався б він по правді. Калеб А навіщо ж вона йому здалась? Джонатан Шановний батьку, я тямлю, що й така мета негожа, та чей же не така бридка, як тая, що ви гадали: він привів дикарку, щоб з неї статую зробити. Справді, я бачив сам, як він її ліпив. Годвінсон Се, кажеш, не така бридка мета? Зробить кумир з поганки, ледащиці — се ж гірший гріх! Адже він тим порушив господню заповідь страшну, велику, за неї ж до найдальших поколіннів на нас помститься бог, як ми самі не помстимось. Так само й те, що Річард не сам оце робив, (показує на свою подобизну роботи Деві) але призводив недолітка бридоті помагати — гріх непростимий. У письмі святому стоїть: (розгортав Біблію) «Хто сих малих на гріх призводить, тому було б вже краще, якби жорна млинові почепить йому на шию і в море кинути». Річард (саркастично показуючи на подобизну Годвінсона) Чи ти вважаєш, що й се кумир? Годвінсон (спустивши очі на Біблію) Розмова з нечестивим і праведні уста споганить може. (До громади). Хто двигає такі гріхи важезні на скутій нечестю своїй душі, тому нема ні прощі, ні рятунку. Калеб Воно-то так показує. А все ж тут десять раз годиться приміряти, щоб відрубати так як слід, по правді. Джонатан Так, батьку мій! Сама свята премудрість твоїми се устами промовляє! Важкі гріхи, се правда, взяв на душу нещасний мій товариш!.. Річард Джонатане, «цілуючи, ти зраджуєш»? Джонатан Ні! Свідчусь моїм життям: і я не краще жив, але господь моїм гріхам потерпів — в той час, як я вже став на край безодні, він дав мені пізнати путь правдиву. Абрагам Сміт Бува, що бог в останній час покличе. Джонатан (до Абрагама Сміта) І тим-то наш господь Ісус Христос казав прощать не тільки що... Годвіпсоп (що ретельно шукав у Біблії весь час, часом одри- ваючись для реплік, робить раптовий жест Джона- танові, аж той з несподіванки замовкає, а Годвін- сон звертається до Калеба) Мій брате, ти помилився, що йому дозволив прилюдно промовляти. Ось поглянь, що тут стоїть. (Посуває книгу Калебові і читає, роблячи пропуски та натискаючи на особливо важні слова. Калеб стежить очима по книзі за читаним і безгучно по- рушує устами, немов повторює за Годвінсоном, та потакує головою на притисках). «Всяк різьбяр і будівничий... серце своє віддає, аби вдати гаразд покрасу. Так само й коваль... так само й гончар... серце своє віддає, аби скінчити начиння. Всі вони на руки свої надіються... Без них місто не заселиться, але на престолах суддів не сядуть і за- кону судового не розмислять та й не мають виріка- ти вироку чи присуду...» К а л е б (після читання б'є себе по лобі) Гай-гай! Стареча пам'ять! Виразно ж тут стоїть, що кожен майстер на судьбищах не має промовляти. (До Джонатана). Замовкни, сину, й сядь. Джонатан покірно вклоняється і, зітхнувши, сідає. Годвінсон (знов посуває Біблію до себе) І ще є слово: (читав) «Хто каже про нечестивого, що він праведний, той буде проклятий від людей і зненавиджений межи народами». Абрагам Сміт Рятуй нас, господи, і заступи! Джонатан Я праведним його не називав... (Обривав, глянувши полохливо на Калеба, що ро- бить йому знак мовчати). К а л е б (до Джонатана, добродушно) Не бійся, ми по правді все розважим, а ти мовчи, тобі мовчати личить. Годвінсон Щоб не було спокуси, краще вийди. Джонатан, жалісливо глянувши на Річарда, що відповідає йому іронічним усміхом, виходить. К а л е б (до громади) Що Річарда ніхто не назове в нас праведним — про се і мова зайва, та не хотілось би його лишити без порятунку. Рі чард Я не погибаю! Метью Фільдінг Ну, та й загонистий! К але б (до Річарда) Ні,сину,гинеш, хоч, може, й сам того не тямиш. (До громади). Браття, я б ще гадав йому почасувати — тож і Содому бог почасував — він, може, схаменеться. Годвінсон Чесний брате, коли він досі ще не схаменувся, на що ти ще надію покладаєш, які ознаки бачиш каяття? К а л еб (заклопотано) Ознак, то правда, начеб і немає... а все ж з ним варто ще поговорити. От мати Річардова чесна жінка, богобоязна, чей направить сина на добрий шлях. Едіта (глухо, але зважливо) Я мушу вам признатись, що я на сина втратила надію. Він слів моїх до серця не приймає. Годвінсон Ще заповідь порушена: він матір не поважає. Рі ч а рд Мамо, як ти можеш такий на мене наклеп допускати? Едіта (суворо) Се правда, Річарде. Годвінсон (робить рух до Едіти) Ви чули, браття? Абрагам Сміт Задебеліло серце. Шкода хлопця. Душа закостеніла. Пропаде. Кал еб А все ж таки не тратьмо ще надії його порятувати, бо снагу йому господь таки вділив чималу. Як ми про свічник радились, тоді ще я притчу про таланти нагадав: не даймо ж, браття, ані змарнувати, ні в землю закопати ті таланти, що доручив найвищий нашим дітям. Годвінсон Сей чоловік вже змарнував талант, розтринькав, мов п'яниця. Чи ж не міг він навчитись на чужині хистів добрих або наук потрібних? Ні, віддався диявольському хистові — скульптурі. Абрагам Сміт А дехто каже, що і то від бога. Годвінсон За всі віки було лиш два майстри, що з божого шляху не ухилялись: Веселіїл та Еліав, що в храмі єрусалимськім працювали, решта ж все Каїнове кодло; все нащадок Сідона й Тіра. їх ярмом залізним скромити треба! Хто митці найперші? Юбаль і Тубаль-Каїн. Хто їм батько? Метью Фільдінг Та вже ж що Каїн, хто ж сього не знає? Калеб Я вас прошу, як Авраам просив за нечестиве місто: (показує на Річарда) ся душа в гріхах ще, може, не зовсім погрузла, ще, може, є в ній хоч єдина цнота, єдине почуття, не бридке богу. Рі чард (іронічно) Спасибі за таку облесну думку! Калеб (до Річарда, не зневажаючи іронії) Та тяжко ж вергнуть каменя на брата! (До громади). Я раджу, браття, під громадський догляд поставити його. Коли за рік не стане він, як Джонатан, слухняним, не заживе по нашій волі й божій, то буде нам, як митар і як грішник. Абрагам Сміт Отак по правді! Джон Мільс Се закон Христовий. Метью Фільдінг Щоб сей покаявся? Абрагам Сміт Господь всесильний. Для бога все можливо. Джірімая Ортвіи Взять піц догляд. К а л е б На рік. Метью Фільдінг На місяць досить. Абрагам Сміт На півроку. Джірімая Ортвін Три місяці доволі. Джон Мільс Сорок день. Річар д Та доки сеє буде? Мов на ринку торгуються за душу!.. Перший раз я мушу рацію йому признати, (показує на Годвінсона) коли я досі ще не відкаснувся від хисту, то й пе відкаснусь довіку. Душа моя вже все перемогла і вільна стала, наче сарна в горах. А ви її хотіли б загнуздати та на оброті ваших цнот привести до нього (показує на Годвінсона) під ярмо залізне? Годвінсон (під час промови Річарда починав трястись, далі втуплює очі в простір поперед себе, простягає руки немов до якогось видива і, викрикнувши ненату- ральним, екстатичним, голосом, перебивав Річарда) Горе! Сіоне мій! Новий Єрусалиме! Куди тебе ведуть? Ой, що я бачу? Ой, що я чую? Горе! Горе! Горе! Цимбали, бубни, гуслі, жоломійки... Недоліток в танку несамовитім кружляє перед постаттю Молоха! Невинна дівчина в препишні шати наряджена для служби Астароті... О плачте, плачте! (Хапається за голову). Громадою опановує турбота, дехто плаче, дехто тря- сеться в нестямі; Крістабель ридає, Едіта, зціпивши руки, дивиться поперед себе поглядом, повним одчаю. Метью Фільдінг (кидається до Годвінсона) Вчителю! Наш батьку! Порадь нас, порятуй! Що нам робити? Годвінсон (зміняє плачущий тон на грізний) Велик господь в своєму гніві! Слухай, сіонська дочко! Ось летять на тебе дряпіжники з обличчям мідяним... Нема тобі рятунку... відцурався тебе твій бог за зраду ідолянську... (Опускає руки; закриває очі, мов знесилений од- чаєм). К а л е б Учителю, сі видива страшні не на погибель, а на осторогу? Запевне ж так? Годвінсон мовчить і не одкрпває очей. К а л е б (посував Годвінсону Біблію ближче) Одкрий святую книгу, нехай вона порадить, що робити. Годвінсон (одкриває Біблію ніби наугад, але в дійсності на закладеному заздалегідь тексті. Читає глухим го- лосом) «Будь проклятий той, хто виліпить чи виллє бридке перед богом діло рук мистецьких і покладе його у схові!» (До громади, не читаючи). Ви знаєте, що відповів на се народ ізраїльський. Калеб (сухо і суворо) «Хай буде так». Метью Фільдінг (фанатично) Хай буде проклятий! Абрагам Сміт (покірно) Та що ж, хай буде. Джон Мільс Своя душа дорожча. Пристаю: хай буде проклятий. Джірімая Ортвін Та вже ж, не як. Едіт а (голосно, виразно) І я його кляну. Крістабель Ой мамо! Мамо! Річард (до громади) Вже прокляли? А знаєте ж ви, за що? К а л е б (показує на закриту статую) За те бридке, що ти у схові держиш. Річард Хто вам сказав, що я свій твір ховаю? Ось він, мій твір! Дивіться! (Раптово скидає покривало з великої статуї). Німа сцена. Видно по обличчю громадян, як у них побожна відраза бореться з натуральним подивом до гарного твору. У Річарда з'являється вираз тріумфу. Годвінсон (до громади) Він ще гірше тепер грішить, ніж досі согрішав! Він хоче нас заплутати у невід, що сплів сам князь олжі. Святу громаду від стежки правої відбити хоче. Громада одвертається, щоб не дивитися на статую. Метью Фільдінг Диявола він слухав, се робивши! Річард Я слухав тільки вищого натхнення, а ви кого? (Показує на Годвінсона). Повапленого гробу! Ви ідола створили, а не я! Себе кляніть! Годвінсоп (до громади) Чи довго ще терпіти ви будете гидоту слова й діла? Чого ждете? Що Моїсей зробив з кумиром золотим? Метью Фільдінг Спалив його і попіл дав ідолотворцям випить. Годвінсон Отак і ми зробім! (Показує на статую). Паліть її! Паліть усю гидоту ідолянську, що зібрана в сій хаті! Річард Я не дам! В сю хвилину Метью Фільдінг великою палицею своєю збиває статую з примосту, вона падає і розбивається. Громадяни хапають, де тільки під руку попадається, усе належне до скульптури: ескізи, бюсти і т. ін., на- віть знаряддя, толочать, трощагь, кидають у коминок, де Калеб розпалює і роздмухує вогонь. Годвінсон (кидається до шафи, коло якої вже стоїть на обо- роні Річард). Тут ідоли найгірші! Подивіться! Річард бореться з ним, не пускаючи, громадяни кида- ються на підмогу Годвінсонові. В двері од ванькира вже кілька хвилин, відколи поча- лась баталія, добивається замкнений там Деві. Кріста- бель і Едіта підпирають двері, щоб він не вирвався, але на хвилину Едіта спускав руки, вражена тим, що діється коло шафи. Деві проривається в двері, хапає молот скульпторський коло розбитої статуї і, пробив- шись до Річарда, подав йому молота. Деві На, дядьку, молота! Річард (щільно притискує одною рукою єдину статуетку, що врятував з хованих у шафі,— статуетку з деві- зом «Pereat mundas, fiat ars»,— а другою бере від Деві молота і замахує ним) Гей, одступіться! Легко ранить Годвінсона, той пронизливо кричить; здіймається лемент: «Він біснуватий!», «Геть його!», «На пущу!», «Женіть його!». Громада наступає на Рі- чарда з палицями, дехто кидає шматками глини з роз- битої статуї. Річард (дужим голосом) Мовчіть! Мовчіть, злиденне кодло! Невігласи! Я сам іду од вас! У дикій пущі є дикі люди — не дикіші вас! Геть! Розступіться, дайте шлях! Інакше я сам собі дорогу проложу! Гей, стережіться! (Кидається крізь юрбу, прокладаючи собі дорогу до дверей). Крістабель Брате, схаменися! Ой матінко ! (Кидається до Едіти). Еді та (твердо) Він проклятий від бога, мені не син, тобі не брат. Деві (пориваючись до Річарда помежи людей) Ой дядьку! Візьми мене з собою! Крістабель Деві! Синку! Не йди! Не кидай! Я умру без тебе! Ой Деві! Ой... (Голос її спотворюється, вона заточується. Деві, після моменту вагання, вертається на її крик і ки- дається в її обійми). Деві Я, мамо, тут, з тобою! Крістабель поривчасто тулить до себе Деві. Річард пробився до порога і одчинив двері. Годвінсон і громада (услід Річардові) Будь проклятий! Річард (обертається з гнівним сміхом) На вас прокльони ваші! (Зникав з порога). Громада проводжає його лютими вигуками і киданням грудок та паліччя. Ill Шкільна кімната в Род-Айленді; вона ж служить і за помешкання Річардові. Більша частина кімнати зай- нята шкільними лавами, кафедрою, дошками тощо; менша частина, властиво, чверть кімнати, відділена від першої завісою і ванькиром, заставлена речами Річарда і знаряддям до скульптури: в однім кутку шафа, в другім — невеличка нескінчена статуя жінки, тут же стоїть і кістяк для навчання анатомії та для скульпторських студій. Р і ч а р д сидить на кафедрі, перед ним у ч е н и к читає з книжки; інші у ч е н и- к и — підлітки й дорослі — сидять по лавах. У ч е н и к (читає) Е disse lei: nessun maggior dolore che ricordarsi del tempo felice nella miseria! Р і ч а р д Перекладіть! У ч е н и к (перекладає) «І мовила вона: немає більше болю, як пригадать собі часи щасливі при злиднях...» Може, краще «при недолі»? Річа рд Однаково. Уч е н н к Які чудні слова! Мені здається, що утішний спогад усе утішним буде. Річард Дай вам боже, щоб ви своєї думки не змінили. У ч єн ик Читати далі, чи зробить аналіз? Річ а рд Ні, на сьогодні досить. У ч е н и ки збирають книжки і, вклоняючись, розхо- дяться. Один ученик зостається і підходить до Річарда. Р і ч а р д Що вам, Чарлі? Ч а р л і Я таткові давав фігурку вашу, та він говорить, що такий товар йому в крамниці нінащо держати, бо тут купців не знайдеться на нього. Так от я вам приніс її назад. (Сягав рукою до торбинки). Річ а рд (спиняє рукою його рух) Візьміть собі, як хочете, на спомин. Чарлі Коли дозволите, я подарую малій сестрі, вона просила ляльку. Річа рд Sancta simplicitas! ' Чарлі Що ви сказали, пане учителю? Річард Нічого, так. (Задумується). ' Свята простота! (латин.) Ч а р л і (пождавши) То як, дозволите подарувати? Р і ч а р д Про мене... Ч а р л і Дякую. (Вклоняється на відході). Р іч а р д Ідіть здорові. Ч а р л і виходить. Річард сам. Невже нема такої сили в світі, нема снаги, щоб до краси і хисту людей тутешніх якось привернути? Коли я вмів живим робити камінь, чому не вмію серце оживити оцих людей? Серця в них не камінні. Вони так щиро билися за волю, за правду й за святеє боже слово. І тут живуть не за єдиним хлібом. Я бачив сам, як на очах суворих прозорі сльози, мов роса, тремтіли в той час, коли орган величним співом і стіни, й людські душі потрясав. І жаль було, і заздро, що музика над стінами і над людьми панує, а мій коханий хист, моя скульптура в погорді, мов розвінчана цариця... Ні, я не хочу вірити, щоб справді моя цариця владу вже втеряла. Се винен я, моя безсила мрія. Нездатен розум, незугарні руки знайти чогось такого, щоб могло всіх зрушити, неначе грім органу. Та що ж воно і в чім його шукати? (Розсував завісу, іде до статуї і розкриває її). Чого бракує творові моєму? Хто може се мені тепер сказати? Хто може дати раду? Люди йдуть, минають мовчки, мов глухонімії, немов їх очі з темною водою, що дивляться й не бачать! Чи не краще було тоді, як руки фанатичні мої утвори в порох розбивали? Бо се ж таки було якимсь признанням, що хист мій справді може мати силу, для них лиху, ворожу, нечестиву, а все ж велику! Проти мене люто боролися, і я тоді боровся... Тепер я був би й ворогові радий, але його немає... (До статуї). Обізвися хоч ти до мене, глино нежива! Чого тобі, чого мені бракує, щоб нам живими бути межи людьми?.. (Робить поправки). Чи так не стане лінія чистіше?.. Сей, може, рух здавався б їм цікавим? Сей погляд?.. Ні, спустить його додолу. Поганий вираз... Лицемірний... Так?.. Ні, се нагадує богинь античних... А се — мадонн... А се — оту розбиту... (Кидає роботу). Якби я знав, чого тим людям треба, я б, може, вдав, але тепер... Ні, певне, щоб до душі душею промовляти, то треба, щоб ті душі поріднились. А що ж їх поріднить? О боже духа! Дай іншу душу творові моєму або мою від мене одбери! Тихенький стук у двері. Річард спочатку не вважає. Стук повторюється. Прошу! Увіходить пані Бруклі, швачка, і несе якийсь загорток. Мовчки вітаються. Се ви? Бруклі Принесла вам роботу. (Виймає і розгортає довгу скульпторську блузу). Р іч а р д А, вже готова? Дякую. Так от вам. (Виймав гроші). Тут і за все, що ви для мене шили. Бруклі (пригортає руки до грудей, не беручи грошей) Ні, пане вчителю, тоді не брала та не візьму й тепер. Р і ч а р д Отак! Чому ж се? Бруклі Я вам так вдячна за мого Томаса, мій хлопець вас найбільше поважає за всіх учителів. Рі чард Я дуже радий, якщо ученикам не зле зо мною... А плату ви прийміть, бо коли ні, то я не можу взять од вас роботи. (Загортав блузу і подав пані Бруклі, тая кладе за- горток на стілець). Бруклі Ні, пане вчителю, коли вже так, то я б вас попросила... Тільки де тамі Се ще дорожче вийде... але що ж, я б, може, відробила при нагоді... Р і ч а р д А що ж би я зробити міг для вас? З охотою зроблю й без відробітку. Б р у кл і Чи не дали б мені оцю фігуру?.. (Показує на статую). Вона ж, либонь, дарма стоїть у вас... Мені б здалась... Р і ч а р д А вам вона навіщо? Б р у к л і Бо тії пані завжди химерують, усе їм не потрапиш,— хто ж їм винен, як не хотять стояти? Р іч а р д Ну, так що? Пробачте, я щось вас не розумію. В нас мова йшла про статую... Бруклі Отож, бо я б на неї сукні приміряла, щоб дам не мучити... Річард Що?! Як?! (Німів, запалений гнівом). Бруклі (злякано) Простіть... Я... я не знала... я не хтіла... Р і ч а р д (помалу схаменувшись) Добре, нічого вже... Лишіть мене, я хворий... А гроші ви таки візьміть. Прощайте. Бруклі, збентежена, бере гроші, вклоняється, присі- даючи, і виходить зоставивши двері попричинені. Ледве вона вийшла, увіходять троє колоністів: Д ж о н с, О'Патрік і Мак Гарді. Всі три Добривечір! Річа рд (одвернувся до статуї, щоб сховати свою ще не зов- сім ущухлу стурбованість) Добривечір, панове! Д ж он с Працюєте? Річард Та... так... О'Патрік (дивлячись на статую) А що се буде? Се вам замовила якась громада? Річард Ніхто не замовляв. Д ж он с Але ж ви, певне, збираєтесь продати вашу працю кудись далеко в церкву католицьку? Річард Не думаю, щоб хто її купив. Мак Гарді А нащо ж се ви робите її? Річард Сказати правду, сам не знаю нащо. Мак Гарді Так, для розривки, значить. О'Патрік Що ж се буде? Якась свята? Річард Як вам сказать? Се — мрія. О'Патрік Ну, добре, мрія, але що ж воно, до чого ніби? Річард Трудно розказати, до чого, власне, нам потрібна мрія і що вона таке, та, певне, в світі ніхто живий без мрії не прожив. Мак Гарді Та вже ж, поки людина молода, то все їй там якісь верзуться мрії. О'Патрік Звичайно, молодощі!.. Річард Але ж мрія не тільки молодим життя красить. Мак Гарді Та інше, справді, хоч і сивоусе, а бавиться, як молодик. Річард Ні, мрія не завжди бавить. Часом то за мрію річки криваві люди проливають. Мак Гарді Хай бог хранить такого божевілля! Річард Хай бог хранить, хоч нас не сохранив. Адже і в нашій Англії веселій чимало крові пролилось за мрії. О'П атрік Хіба ж таки єпископальна церква, і десятина, й молитовник — мрії? Мак Гарді А «прав петиція»? А «пункти»? Річард Мрії! Мак Гарді Та бійтесь бога! Що ви, пане майстре? О'Патрік Се й ми по мрії аж за море гнались? Річард Так, мрія нас вела за океан, до неї ми крізь пущі пробивались, для неї ми терпіли тяжкі злидні. О'П атр ік Та що ж воно було за навождення, по-вашому? Річ ар д Свята, велична мрія, що ніби люди можуть вільні бути... Мовчання. Джонс (відставши давно від розмови, досі з нудьги про- ходжувався по хаті, тепер, скориставши з перерви, звертається до Річарда) А я до вас за ділом, пане майстре. Оце я, бачите, ґрунтець купив та й глинище на ньому, а не знаю, чи путня глина. Ось дивіться, грудка, ви знаєтесь на тому. Річард (роздивляється глину) Для скульптури вона нездатна. Джонс Ні, я, власне, теє... Мовляв би, на горшки чи не здалась би. Ми, пане майстре, хтіли заложити всі три гончарську спілку. Ми б хотіли начиння вже не просте продавати, а делікатне. Люди багатіють, хвалити бога,— може б, нам сей торг пішов гаразд. Оце ж я маю глину, він (показує на О'Патріка) хату дасть, а сей добродій — (показує на Мак Гарді) гроші. А вас просив би я зразки ліпити,— ви чоловік тямущий і бувалий, набачили усякого начиння по тих Італіях... там лепський крамі Так я гадав: як має майстер Річард знічев'я тут собі ляльки робити... Річард (схопився з місця, за шапку) Простіть, панове... час мені до школи... Чи пак до церкви... я піду... прощайте! (Виходить раптово). Джонс Чи він здурів? О'П атрік Образивсь. Мак Гарді Я ж казав вам, що він дивак. Не варт було й вдаватись. Джонс Чого ж се він образивсь? О ' П атр ік За ляльки. Джонс Так то йому образа? Отакої! Як трошки там людина пожартує... Мак Гарді А він такий, що не приймає жартів. О 'П ат р ік (дивлячись у вікно) Дивіться лиш, он майстер коло брами зустрівся з органістом і магістром... Щось розмовляють. Мак Гарді (дивлячись і собі у вікно) О, либонь, сюди всі троє подались. Д ж о н с Ходімо звідси, мені тепер ніяково з тим майстром. О ' П а т р і к Та й справді, що ходім. То люди вчені, ми не судні з такими розмовляти. Д ж о н с Та, може, хто й судний, се ви даремно, а тільки часу гаяти не варт. Всі троє виходять. Входять: магістер і Річард попереду, провадячи загарливо далі розмову, почату ще надворі. Органіст іде слідом за ними; він спо- чатку до розмови не вступає, а тільки прислухається або ходить, роздивляючись по хаті. Річард, увійшовши, засунув завісу, що відділяв ванькир від хати. Магістер ...Ви, майстре Річарде, дивіться ширше, ваш кругозір тісний. Річард Магістре, ні. Ми просто різно дивимось: я — вгору, а ви — навколо себе. Магістер Хай же й так — хоч се навряд — зробімо паралель: вам дорогий ваш хист — не сперечаюсь, чи вартий він того, річ не про се— вам дорогий ваш хист, мені — наука. Р і ч а р д Запевне. Магістер Так. Non dubitandum est'. Ідімо далі: ви в своєму хисті щаблів найвищих досягли колись... Рі ч а рд (з жалем) Колись!.. Магістер (робить рух рукою, ніби вгамовує Річарда) При диспуті спокій потрібен — conditio sine qua non 2. Р і ч а р д Провадьте. Магістер Відомо вам, шановний мій колего, що Universitas 3 мене магістром іменувала... Рі ча рд Ще й honoris causa?4 Магістер Nunc prosequor5: тепер я вчу лічби, а ви вчите вокабул італьянських 1 Немає сумніву /латин.}. 2 Конче потрібна умова (лагин.). 3 Університет (латин.). 1 За заслуги (латин.). 4 Тепер продовжую {латин.). та анатомії, хоч я — учений, а ви — артиста. Річ а рд Дуже зле для нас. Маг іст ер Нехай — для нас, але не для науки і не для хисту. Люди й покоління — се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може. Архімед убитий був рукою невігласа, не встигши теореми докінчити. Але за рік чи, може, за сторік, знайшлась рука, що дописать зуміла ту теорему. І ніхто не скаже, де діло предка, де потомка праця,— вони злились в єдину теорему. Річард Магістре, я відповідати буду так само прикладом. Один артиста на ймення невідомий, хоч славутній, лишив нам статую без рук. Минули роки, віки, тисячоліття... Досі та статуя не має рук. Я бачив багато проб ті руки доточити,— артисти не послідні їх робили, і що ж? До статуї ніщо не йде, робота поколіннів не злилася. Органіст (вступає до розмови) Се тільки значить, що сама скульптура скінчила вже свій вік. Та й слава богу! Р і ч а р д Якби се так, то з чого ж тут радіти? Якби зо світа геть музика зникла, я б не радів. Органіст Музика і не зникне. Маленька пісня й та живе віки, зміняється, дрібниться, знов зростає і з люду в церкву божу переходить. То християнський хист. Р іч а р д Хіба скульптура Христом проклята? Органіст Не кажу сього, але вона вже в християнськім світі, коли не завертає до поганства, то тільки бавить. Р і ч а р д Як? То Бонарроті, по-вашому, робив задля забави? Органіст Не бачив сам я статуй Бонарроті, і мало хто їх бачить. Тії ж гімни, що я тут в церкві граю на органі, по всьому світі християнськім чутно. Магістер Колего, се не доказ. Органіст Може, й так, я не митець на диспути. А тільки ніхто на світі не живе без пісні, а статуї для багачів стоять. Річ ар д Роса блищить на кожній бадилині, а діамант на дорогих оздобах: обоє — божий дар. Магістер І се не доказ. Річ ар д Я мав сказать: якби той діамант покласти на розпутті або в церкві, то кожний би на нього міг дивитись, як на росинку. Органіст Наша церква вбога, щоб купувать коштовні діаманти... Магістер Колеги, ми відбилися від теми. Почнім ab ovo ' і приймім ad hoc 2 без доказу, що і скульптура вічна. Можливо, майстре Річарде, що справді як скульптор ви тут перестали жити. Р і ч а р д То чи не краще б і зовсім умерти?.. Магістер (не зважає, провадить спокійно далі) Як анатом, ви даєте освіту молодикам, що, може, переважать колись вас таланом, і ваша праця, ' Спочатку {латин.}. ' Для цього випадку (латин.). марудна і невидна, приготує розцвіт блискучий хистові в громаді, коли для того слушний час настане. Тим способом ви станетесь, колего, невидний підмурівком храму хисту. Р і ч а р д Гадаєте, що людські душі камінь, що можна їх на підмурівки класти? Гадаєте, що тільки людське тіло боїться смерті, а живій душі конать не страшно? М а г і с т е р Віра нас навчає, що в нас душа безсмертна. Річ а рд Ох, магістре! я в тес вірив, та тепер я бачу, що можна й душу задавити. Навіть раніш від тіла. (Відходить трохи набік і схиляється до лутки вік- на, захоплений жалем). Магістер (не дивлячись на Річарда) Хто ж у нас, колего, тут душу давить? То в чужих краях, а в нас, в Род-Айленді, не накладають ярма на душу. Ви скажіть самі: хіба ви тут яку неволю знали? Прийшли по волі й живете по волі. Річард здригається при останніх словах. Органіст (нишком) Лишіть його, магістре, він тремтить, немов струна розстроєна. (Голосно). Магістре, мені додому час, а там і в церкву, бо треба репетицію зробити. Чи разом підемо? М агістер Ходім, колего. Органіст Приходьте, майстре, згодом я заграю вам Stabat mater, що колись вам так сподобалась. Р іч а р д Спасибі, тільки я проситиму, щоб Requiem заграли. Органіст Та не журіться, майстре, далебі! Річа рд Я не журюсь... Органіст Ну, прощавайте, майстре! М агістер і органіст подають руки Річардові і подаються до дверей. Магістер (на відході) А диспут ми колись докінчимо. Магістер і органіст виходять. Річард хвилинку стоїть сумний, далі швидко підходить до вікна, одчи- няв його й гукає. Річард Колего Брайд! Шановний органісте! Органіст (підходить до вікна) Що, майстре? Рі чард Чи ви знаєте ту пісню малесеньку про коника в траві: скрипів-рипів, ніхто його не слухав, а вмер — забули. Там такий і приспів: «Ой горе-горе, коника забули!» Органіст Се ж проти чого ви мене спитали? Річ а рд Ні проти чого, так. Се пісня лепська. Органіст Я органіста — не співець. Прощайте! (Ображений відходить геть). Р і ч а р д Колего Брайд!.. Не слухає... розсердивсь! Не хотячи, образив я людину. Не зрозумів він... Та хіба се вперше, що тут мене не розуміють люди? Та й нащо розуміти їм? Вони мені дали притулок, працю, спокій і... справді, волю. Хто ж із того винен, що в мене в грудях серце неспокійне, що попалив його якийсь вогонь, до варива та печива нездатний,— він, може б, міг на олтарі великім палить великі жертви всепаління... Та Де ж ті олтарі? Я наче бранець, що на чужій землі шанує бога, нікому не відомого в країні... (Задумується. Потім дивиться в вікно). Мов примеркає... Тінь лягла від пущі... Он там дорога стрічкою біліє... Щось мріє, наче хтось іде чи їде... Отак і я прийшов сюди колись... Тяжкий був шлях, не витримав би Деві... (Співає впівголос). «Куди ви зібрались так пізно в дорогу, мій Річарде, добрий мій пане?» «Моя королево, моліться ви богу, то легше на серці вам стане» «Ніч темна на морі,— пождіть хоч до рана, мій Річарде, добрий мій пане...» (Перестає співати). Забув слова, а голос пам'ятаю,— бувало, часто батенько співав... А мати ненавиділа балади... (Співає). «Куди ви зібрались так пізно в дорогу, мій Річарде, добрий мій пане?» (Знов перестає). Як тут раптово западає вечір... Чого воно? Бувало, так і в пущі... Ніколи не забуду того шляху... (Співає). «Ніч темна на морі,— пождіть хоч до рана, мій Річарде...» (Уриває, приглядається в вікно, далі схоплюється, придивляється пильніше на дорогу). А справді їде хтось? Сюди? Здається... та невже?.. Мій боже! Се Джонатан! (Кидається до дверей, стрівається з Джоната- ном, вони падають один одному в обійми). Мій друже! Джонатане! (Заходжується коло Джонатана, саджав його поза столом і частує, витягши дещо з шафки їсти й пити). Сідай же, брате, відпочинь, приймайся! Ти ж, певне, довго проблукав у пущі! Тяжка дорога? Джонатан Ні, тепер не дуже, за стільки часу вторували люди. Таки ж минуло вже немало років, як ти покинув нас. (Придивляється до Річарда). А. все, здається, ще б не пора тим рокам стільки срібла на чорні кучері твої покласти. Чи то ж і я змінився так? Річард (дивиться на Джонатана) Ти? Ні, не дуже... Як же ти сюди заїхав? Невже се задля мене? Джонатан Так, найбільше, а то ще й Ріверса я мав одвідать, до нього й діло є. Він, бач, до нас прохання слав недавно через люди, чи не дозволили б йому вернутись. Річард І що ж? Джонатан Дозволено. Річард А, так?.. Ну, як же там маються твої? Джонатан Спасибі, добре. Річард (з видимим зусиллям і непокоєм) А... в мене... всі живі? Джонатан Живі й здорові. Вони тобі вітання засилають. Сестра тебе просила запитати, чи хтів би ти до неї повернутись. Річард Душа моя до неї рветься завжди. Джонатан Ну,то вернись! Річард Навіщо се ти кажеш? Я ж вигнаний за вироком громади. Джонатан Се був не стільки вирок, скільки порив. Коли б ти вмів той порив переждати... Річард Не вмів... Джонатан Не хтів. Річард Про се даремна мова. Джонатан Та й правда, то минуло вже. Тепер громада вирок той забуть готова. Р і ч а р д Хіба що так... А хто ж її просив? Невже сама сестра? Джонатан Ні, Крістабель сльозами серце матері збудила, і згодилась піти просить громаду твоя шановна паніматка. Р і ч а р д Боже! Таки призналася до сина мати... Джонатан Вона надіється, що ти ще прийдеш, як блудний спн... Р і ч а р д Вона сказала так? Джонатан Вона се говорила при громаді. Р і ч а рд Мене взивати блудним привселюдно!.. Джонатан Громада се ласкаво прийняла. Сам Годвінсон казав, що коли ти покірно прийдеш, повний каяття і скрухи серця,— він тобі пробачить, як і громада. Р і ч а р д Та невже він дума, що я просив би вибачення в нього? Джонатан Він покаянних слів не зажадає. Річа рд Я маю, отже, каятися ділом? Джонатан Се ж ясна річ. Річард Так, правда, ясна річ. Джонатан Я раджу покоритись. Вір, мій друже, ти сам би в тій покорі мир знайшов, той мир душі, якого ще ніколи у тебе не було. Річард Та вже й не буде! Джонатан Колись і я про себе думав так, аж поки переміг, зломив гординю. А відколи я сам себе відрікся, я мир і благодать у серці чую. Річард Як я давно таких речей не чув! Джонатан Послухай же тепер 1 Нехай мій голос волаючим не буде у пустині. Кажу тобі, волаю і благаю: скорися, Річарде! Рі ч а рд Не вмію, брате. Суди господь між мною й тими людьми! Не гнеться шия перед Годвінсоном, не може серце стерпіти неправди, хоч би й від матері. Джонатан А для сестри? Річ ар д Навіщо здався їй покірний Річард? Хіба на те, щоб у труну покласти? Джонатан Покинь ти, Річарде, сі горді речі, то марний дим, згадай живих людей. Небожа Деві ти любив, як сина. Річард Що з ним тепер? Джонатан Нічого, добрий хлопець. Річард Не ліпить? Джонатан Ні, в малярстві став кохатись. Хотів би він в Голландію поїхать з товаришами, трохи підучитись, та грошей брак. А шкода, бо малює таки незгірше. Він охоту має, та й кревні не противляться, бо що ж, він грішного нічого не малює. Річард Що ж він малює? Джонатан Більше все портрети. Свій власний змалював. От я привіз. (Виймав невеличкий портрет, намальований на до- щечці). Се він тобі в дарунок посилає. Річард (придивляється. Голос тремтить) Мій Деві... Ще покращав... Вус чорніє... Ті самі очі винозорі, щирі, та сама іскра в погляді. Мій хлопче! Душі моєї сину дорогий! Джонатан Вернись до нього. Мовчання. Річард Нащо б я вернувся? Щоб угасити душу молодечу? Тепер він пам'ятатиме довіку, що був колись у нього дядько Річард, одважний, вільний і непримиримий, покірний тільки правді і красі. Не хочу я той спогад потьмарити, не хочу я, щоб мій коханий Деві і молоді товариші його на мене головою покивали: «Був кінь, та з'їздився!» Се вже найгірше. Джонатан Все гордощі. Ти, Річарде, для слави готов душі спасіння загубити. Річа рд Для слави? Де ж? Яку ж я маю славу? Не край ти мого серця! Джонатан Вибачай, я хтів сказать... Р і ч а р д Та що вже говорити! Ми все сказали, що могли, здається. Джонатан Я мав сказать, що, крім мене й родини, у тебе ще в приятелі вдома. Річард Які ж се праведники? Джонатан Пані Томсон. Річард Такої щось не знаю. Джонатан Се вдова по Томсоні, колишня Дженні Кембль. Вона недовго замужем була, тепер вона вже... Річард Годі, не розказуй! Чи пані Томсон, а чи панна Кембль,— однаково. Не знаю сеї жінки. Мовчання. Джонатан Що ж я твоїй сестрі скажу про тебе? Річа рд Скажи їй тільки: вороття немає. Джонатан І се останнє слово? Річ а р д Так, останнє. (Одвертається). Джонатан Ні, Річарде, ти не ховай сих сліз, я бачу Їх. Скажу твоїй сестрі: він плакав, те говорячи. Річ а рд (переміг себе) Як хочеш... Скажи моєму Деві, щоб конечне в Голландію поїхав... (Іде до скрині, виймав з неї гроші і дав їх Джона- танові). Ось, віддай йому сі гроші. Мій гіркий зарібок сей раз нехай не йде на хліб насущний. Скажи йому: просив твій дядько Річард, щоб ти артистом був і не корився. Джонатан Я гроші передам. Річард А слово? Джонатан Ні, то грішне слово. Р і ч а р д Що ж, не говори! Мій Деві і без слів все зрозуміє. Мовчання. Джонатан ховає гроші. Джонатан Я бачу, більш нічого не діждуся. З тим і піду. Річ а рд Куди ж? Ночуй у мене! Джонатан Піду до Ріверса. Бувай здоров! (Стискають руки. Джонатан подається до дверей, на відході). Що матері твоїй сказать? Річ а р д Нічого. Джонатан виходить. Під час діалогу помалу споночіло. Тепер тільки не- виразне зоряне світло трохи освічує хату. Річард (прислухається, як тихшає хода Джонатана надво- рі, далі сідав в кінці стола) Який я одинокий, боже правий! Що ж, я досяг, чого хотів,— я вільний. Розбив усі кайдани свого серця і серце вкупі з ними. Так, я вільний. Нема у тьмі ні впину, ні дорогії, нема й мети... До краю доборовся... Невже тепер, як переміг я все, мене самого переможе туга? Ні, те, для чого я всього відрікся, нехай мене рятує. Іскро божа! Спалила ти мені оселю рідну, тепер світи для мене на чужині, багаттям хатнім стань. (Встав, запалює світло, ставить його на постаменті, відслоняв ванькир, підходить до закритої статуї. бере за покривало, трохи одслоняє його, але спи- няється). Що ж я хотів змінить в сій статуї? Над чим робити? Кінчати? Ні... Наблизить до природи? Взірця нема... Фантазії дать волю? Не б'в моя фантазія крилами, бо зламані... (Спускає покривало). Чого ж мовчиш ти, думко? Рятуй мене!.. Чогось замерло серце... Втомилось битись? Так... І я втомився... (Сідав на край п'єдесталу статуї). А може, все була одна мана? І, може, то була не іскра божа, а вогник той, що над багном літає і зводить подорожнього на безвість... І, може, всі вони не помилялись, а тільки я... Я все життя віддав зрадливому, невдячному кумиру... В найтяжчий час мене кумир мій зрадив. Та будь він проклятий!.. Що я сказав! Та як не гріх було дожить до сього? Прости мене... Кого се я благаю? Глухую пустку... Як тут страшно, боже! (Вибігав з хати). Вибігши, Р і ч а р д кинув двері одчиненими; від про- тягу світло на постаменті блимає, і чорні тіні від ста- туї, від кістяка і від шкільних лав перебігають по стінах і по підлозі. Хата якусь хвилину порожня. По- тім входять магістер і мессер Антоні о, чо- ловік поважного віку, має одіж і манери венецького nobile' XVII віку. ' Дворянина (іт.). Ант он іо (став на порозі і здивовано оглядав хату) Магістре хвальний! Смію запитати, ви певні в тім, що се його домівка? Магістер Тут помилки ніяк не може бути, шановний мій добродію. А н тон і о Се дивно... Магістер Дозволите вас тута залишити? Коли вже так ви спішитесь покинуть Род-Айленд наш... Ан тон іо Я змушений спішитись! Магістер То мушу я зібрать громаду нашу, щоб зараз про гандльові пункти врадить. Я мушу там з латинського тлумачить, бо в нас не всі освічені в сій мові. А н т он і о Безмірну дяку винен я за теє, магістре найславутніший, що ви моєї справи прийнялись так пильно. Коли дорівнює ученість ваша ввічливості — а в тім нема сумніву,— то ся нова земля пишатись може великим, дивним світочем науки. Магістер Землі нової вченість і ввічливість не важиться і віддалік рівнятись до давніх цнот Венеції старої. А н т о н і о Бракує слів, щоб гідно відповісти... Здаюсь на вашу ласку, мій магістре. Магістер Мій пане, я щасливий вам служити. Церемонні поклони. Магістер виходить. А н т он і о Се студія митцева? Ні, се пустка! Се не подібне до світлиці тої Рікардо молодого, де, бувало, і музи й грації єднались любо. Стоїть якась фігура одинока, мов пам'ятник могильний, а до неї кістяк сміється реготом безгучним. Невже й мешканець хати їй під стать? Се страшно й здумати!.. а порозі з'являється Р і ч а р д; побачивши Антоніо, жахається. Річа рд Небесна сило! Мессер Антоніо? Я стратив розум! Се привиді Антоніо Не жахайтесь, любий друже! Постарів Тоніо, та ще живий, ще й хоче торг у вас тут оживити. Річард (спочатку без слів гаряче вітається з ним.) Шановний друже! Се ж у мене в хаті зійшло веселе сонце італьянське! Антоніо Се впору, бо таки у вас темненько. Річард кидається запалювати більше світла. В одчине- не вікно раптом вривається голосний гук органа. Ан тон іо Що се таке? Gloria in excelsis? 1 Що за музика? Річард Тут близенько церква. Антон іо (прислухається) Тутешній органіст чудово грає. Річард На всю колонію артист єдиний. Ан т о н і о Я бачу, ви навчилися покори, як справжній пуританин. Річард Не покора, а щира правда. Тут нема артиста, окрім того, що грає там у церкві. Ан т он і о Та ще господаря сієї хати? Річард Я тута не артист. Був гончарем і муляром, тепер учителюю. А н т о н і о З конечності бере артист роботу, яку прийдеться. Навіть Аполлон узявся раз до мулярської праці. ' Слава в вишніх (латин.). Річард Якби згубив кіфару Аполлон і стратив голос, мурував би тільки, то, певне б, звався муляром, не богом. Антоніо Гай, гай, маестро! Се ж ота покора, що гірша гордощів. Чи я ж повірю, щоб справді ви могли згубити в пущах Нової Англії талан ваш? Річард Мій талан? Ох, як давно не чув я сього слова! Мессер Антоніо, вам я скажу те, що й промовить важко... Мій талан тепер мені здається метеором, що вже погас. Блиснув він так раптово, не дав ні світла, ні тепла... Антоніо Адже ж він всім погляд вчарував, хто тільки бачив його блискучий лет. Річард Та хто ж те бачив? Антоніо Ми, академія, венецький цвіт. Річард Прийшли до мене ви, мов Одіссей, що викликав з Еребу Ахіллеса умерлого і розмовляв з марою про давні справи, про геройські вчинки. Між мертвим і живим лежав поріг Еребової брами, а розмова безкровній тіні жалю завдала, що аж заплакали погаслі очі... Academia delle belle arti! 1 To — інший світ, тепер чужий для мене. А н т о н іо Він міг би бути вашим. Ви, маестро, в Італії були б не метеором. У нас ви б стали другим Бонарроті і дорівняли б славі Донателла. Рі чард Я пізнаю concetti італьянські. А н т о н іо Се не concetti, ні, не компліменти, я тільки те кажу, що пам'ять каже, вона ж усе те вірно доховала, що ви колись творили й говорили. Р іч а рд Що говорив, того вже й не згадаю. Ан тон іо Хто в нашому cenacolo 2, бувало, так високо здіймав пресвітле чоло, так весело злотистим кубком брязкав, так голосно гукав: «Ewiva 1'arte!» 3, найголосніш од всіх? Річа рд Те все минуло. Геть розкотились золотії кубки, і сохне марно добреє вино, ' Академія мистецтв (іт.). 2 Товаристві, тісному гуртку (іт.), 3 Хай живе мистецтво! (іт.) а чоло молодече похилилось і помарніло. А н т о н і о Що ж вам не дає в Італію вернутись, в край щасливий, де лаври й мирти путь вам устилали? Річ ар д І там були не тільки лаври й мирти, були ще й інквізиції декрети. Ви чей же пам'ятаєте? Ан тон іо Не бійтесь, тепер часи змінились. Рі ч а р д (сумно) Так, змінились. Не буде ні декретів, ані лаврів. Антон іо Така розмова і сумна, й даремна. Ви краще покажіть мені роботу,— не вірю я, щоб не було її. Хоч би артисту руки відрубали, він все-таки творить не перестане. Річ а рд Нема чого показувать багато. Хіба оце... (Іде і розкриває статую). Ви в нас, шановний друже, були здавен «над хистами суддя». Тепер од вас я вироку чекаю. Не знаєте, як дорогий для мене і присуд ваш, і кожне ваше слово! Так, мов я досі був десь у пустині, де й голосу людського не чував, а тут одразу чую рідну мову. Хіба ж вона не буде дорогою, хоч би у ній почув я смертний вирок? А н т о н і о Про смертні вироки нема і речі. Nunc delectandum est '. (Довго і уважно дивиться на статую). Річард тривожно стежить за його поглядом. Скажіть, маестро, коли ви почали оцей утвір? Річард Коли почав? Не знаю, як сказати: в Венеції з'явилась перша думка. Я вже тоді робив маленькі проби, бо скрізь мені оця ідея мріла, де б я не був. Колись в Масачузеті Зробив я статую... її нема. А н т о н іо А де ж вона? Річард Велика ласка буде не вимагать відповіді на се. А н т он і о А се ви хутко маєте скінчити? Річард Раніше, мабуть, путь моя скінчиться. 1 Тепер треба радіти (латин.). Ан т о н io Се буде шкода. Статуя хороша. Хоч, як то кажуть, трохи formentata l. Річ а рд Не диво... Сам я вимучений вкрай. Ан тоніо Так не беріте слів моїх, маестро. Я, друже, сим сказать не хтів, що вам вже справді сили творчої бракує, а тільки те, що ви дали над нею запанувати розмислу, що видно вагання в сьому творові... (Замовкав, шукаючи виразу своїй думці). Р і ч а р д Мессер, не жалуйте, я не прошу пощади. Ан т он io (намагаючись сховати ніяковість) Та вам у ній нема й потреби, друже. Се ж критика, а критика звичайно ускіплива, часами то й над міру... Пригадую, ви тільки що казали, що мали проб чимало. Я хотів би їх порівнять до статуї цієї. Р іч а р д (іде і достав з шафи маленьку фігурку воскову Оце одна зосталася від них, і ту я виніс, наче тіло друга, убитого в останнім бойовиську. ' Вимучена (іт.). А н т о н і о (придивляється до фігурки; обличчя його хутко приймав екстатичний вираз) Маестро! Слухайте! Та се ж перлина! Се ж гріх — таке од світу заховати! Ви — пуританин, ви зросли на текстах, а притчу про таланти і забули! Рі ча рд Шановний друже, я ту притчу знаю, аж надто взнав... Ан тон іо На ймення Аполлона і всіх камен! Скажіть мені, маестро, коли ви утворили сю перлину? Річа рд Та ще в Венеції. Я потім трохи переробив обличчя їй. Антон іо Здається, сей ваш утвір скидається з фігури на Кароліну д'Орсі. Річард Може бути. Ан тоні о Недарма ж то чужинець геніальний до італьянки залицявся! Річард Ні, ви помиляєтесь. Не залицявся. Релігії краси при ній я вчився. Якісь зальоти я вважав бп просто за профанацію. А н т о н і о Сама сеньйора (становить тим часом фігурку на стіл коло себе) десь не такої думки про зальоти,— у неї завжди троє cicisbei', крім чоловіка. Річард Замужем вона? Ан т о н і о Давно. За тим гладким, багатим Ф'яскі. Річард Вона й тепер так ідеально гарна? Ан т он іо Тримається незгірш. Хоч, звісно, літа... Річард Мессер Антоніо, навіщо ви sieai се розказали? Антоніо Любий друже! Нехай вас не вража мій розповідок, оте, що я вам розказав,— життя, а се, що тут мене чарує,— (показує на фігурку) мрія. Життя і мрія в згоді не бувають і вічно борються, хоч миру прагнуть. 1 Приятелів заміжньої жінки (іт.). А в скутку боротьби — життя минає, а мрія зостається. Се ж то й значить: Pereat mundus, fiat ars! (Показує на девіз, виписаний на п'єдесталі фігур- ки. Річард не відповідає на се й задумується. Ан- тоніо бере Річарда за руку). Маестро! Як Другу, як артисту, раджу вам, прошу і заклинаю вашим хистом: верніться-бо в Італію! Я певен, там оживуть і мрії ваші, й слава, і розцвіте талант під нашим небом. Мій корабель до вашої послуги з господарем його. (Кладе собі руку до серця і вклоняється Річардові). Річард Спасибі, друже, хоч я прийнять не можу призволення; пробачте ви мені і зрозумійте. Хоч ясне ваше сонце італьянське,— осліплого воно не просвітить, а сльози викличе з очей незрячих. Тепер — вже пізно. Як мені вернутись в той край, де бачили мене колись у розцвіті, де всі колись на мене великії надії покладали? Що ж я там покажу? Чим похвалюся? Так я почав (показує на фігурку) і ось як я скінчив! (Показує на статую). Ні, після сього вже не воскресають! Ви кличете мене на корабель? Ні, друже, не беріть з собою трупа, се, кажуть мореходці, не годиться... (Гірко усміхається). Чоловік (увіходить) Шановний пане! Може, ваша ласка до збору в дім громадський завітати, щоб діло завершити. Ан т он і о Зараз буду! Чоловік виходить. Я мушу йти, а там час і в дорогу,— я вже давно по Новім світі їжджу, а до Старого путь назад чимала — баритися не можна мореходцям. Так що ж, маестро? Річ ар д Тяжко знов казати те, що нелегко вимовить і раз... Вклоніться там Венеції від мене і скульпторам, хто з них ще не забув товариша. Сеньйорі Кароліні перекажіть, як зайде річ про мене, привіт мій вдячний і глибоку шану. З усіх людей, яких я знав на світі, вона мені в житті дала найбільше,— вона дала мені найкращу мрію. Хай бог її благословить за те! А вам, шановний друже, щира дяка за вашу приязнь. Ан т о н і о Шкода, що вона не придалась ні на що вам, мій друже! (Стискають руки, Антоніо подається йти). Річард Мессер Антоніо! А н т о н і о Що, любий друже? Річард (дав йому фігурку) Візьміть сю «мрію», хай вона іде в святу країну, що її зродила. Не хочу я загинути з душею. Візьміть її, постановіть її там, де колись мене квітчали лавром, і всім скажіть: «Се Річарда душа»! Антоніо бере поважно, мов релігіозно, фігурку до рук. Мовчазні поклони. Антоніо виходить. Річард (сам) Душа моя за океан полине, а я зостануся бездушним тілом, серед костей, з потворою сією, мертворожденною. (До статуї). Яка бридка! Ненавиджу тебе! Горить лице від сорому, що показав тебе! Так згинь же, проклята, зо мною вкупі! Не хочу я себе переживати! Хай згине все і сліду не лишиться! (Замахувться, щоб скинути статую з п'єдесталу, але опускає руки). Ні, не здіймається рука на тебе, дитя моєї розпачі і туги. І жаль мені тебе, так тяжко жаль, мов батькові нещасного дитяти, що вічною калікою вродилось... Сей твір мій бронзи й мармуру не діжде. Не пережить йому свого творця. Не встигну сам я в землю обернутись, як висохне і розпадеться глина. Нехай стоїть до часу... Ну, а я? Готовий заповіт — чого ще ждати? Пора б у вічну путь... Чутно орган, грав Requiem. Таки згадав моє прохання добрий мій колега, заграв і Requiem. Я буду вдячний, уважно слухатиму... (Сідає коло вікна і слухає). Грізні гуки... вони віщують вічну муку в пеклі... Я в ньому вже й тепер... О!.. Відгук раю? Він обіцяв вічний спокій... спокій, та й годі... Я колись не хтів спокою... Тепер я чую, сила в мене гине, як сей акорд... Я не могтиму жити єдиним хлібом. От могутній грім! То сурма янгола! То поклик з неба!.. Коли ж мене покличе янгол смерті? Я чую, вже його недовго ждати... Кінець