Н
ародилась вона похмурого ранку,
Коли місяць світив на світанку.
Коли небо кров’ю налилось, 
Тоді вона народилась.
Ірою дівчинку назвали,
Того  ж дня поховали.
І лежить дитя у могилі,
Слабке тіло туди положило.

Та коли ніч настала, 
Її відьма сільська відкопала, 
Коли усі навколо спали,
Дитя повітря тлінне трупне вдихало,
Вперше дихало і дивилось.
У світі хрестів та мороку 
Заново народилось.
Чи грішна та душа,
Що не жила, ні зла ,
 Ні добра нікому не робила?

У селищі, ще довго говорили,
 Що відьма д’яволя на світ привела.
Батьки не вірили, шо то їхнє дитя.
І відреклися, а чи потрібна ця мала,
Тій, кого відьмою зовуть?
Для того, щоб усе життя картати,
Навіщо було їй життя рятувати?
Бо в людях астрах живе перед невідомим.

При місяці, нічкою пішла її топити.
Випила чарку, щоб гріх змити.
Вона, маленька плаче, чекає коли нагодує мати.
Та відьмі нічого втрачати,
І їй чуже не є потрібне,
Свого убила теж колись,
За це їй коси обітяли, вогнем очистили.
А життя ненависне, так ї не забрали.
Ніхто її не запитав, навіщо вона це зробила.
І де батько дитини пропав,
Кого так сильно, любила?

Взяла  маля, ніжно прижала,
І в воду окунула, дитина тиха, не кричала.
А сірі очі місяць ввібрали, 
Відчула біль, якого ще незнала,
І той вогонь впорівняні ніщо.
 Дитя швидко з води підняля.
Хрестила, знову я тебе.
І смерть, ще душу не забрала.
Я, знала, сильна є. 
 Ну той рости собі на горе,
 Мені на смерть.
Сказала, крихітку додому понесла,
Бо лікувати мала.
Невилікувала своє,
 То хай чуже живе його рахунком.
Припала до землі опеченим тілом,
Ридала довго,
Думала про ненависну любов,
Яку так рано пізнала.
Про те, своє дитя,
Яке потрібно годувати,
Щоб вижило воно, їй нічого втрачати.

В неділю зранку людям ворожила, 
В суботу, хвороби відкликала.
А інші дні, Іриночку навчала.
Росла іринка, як билинка.
Слабка, хворіюча, тонка.
Бліденьке личко, і біла, довга коса.
А її очі, то є місяць,
Прекраснішого ніхто ще невидав.
Кожен хто бачив, уже не забував.

Розумна дівчинка ргосла,
Учитись уміла і любила.
Жила, сама, її боялись.
Всі сторонились,
Камінням теж часто кидались.
Та сила волі, і ненависть
Її від світу рятували, її учили.
Не відпускали.

Чому на світі, немає простоти?
Чому добра посправжньому не має?
Чому лише сильніший виживає?

І закохатись часу не було,
Все за наукою.
Та, в кого? Коли усі урозтіч.


Та ось уже прийшла пора,
І доля любов принесла.
Багатий, юний, закоханий.
Заздрили усі навкруги
Його сестра, повстала враз.
Небути шлюбу із селянкою
Як хоче йти вона до нас
То лиш прислугою.
Та брат на свому настояв
І дівчину в будинок взяв.
Та відьма тут почула зле.
Не йди до нього,
Горе буде.
Яке там горе, це кохання,
Про нього думаю весь час
Сестра його нерозлучить нас.

Життя у них це просто рай.
Сестра лиш всюди гнобила.
За все корила, била.
Коли настав весілля час ,
Вона нінамить не відхлдила.
Все за Іриною слідила,
Щоб та панянкою була.

І ось іде та Ірочка до вівтаря.
А далі ніч з ним віч на віч.
І хвилювання повне серце.
Йогго волосся цілувала,
Всю ніч так пристрасно кохала,
А потім впала в забуття.
Наранок, нерозуміла, що трапилось
Її під суд за зраду чоловікові ведуть.
Та як  у першу ніч?

А далі Ірі розказали, що у покої вона йшла
Не з чоловіком, а з юним паном
Якого лиха принесла.
Ніхто його тут не видав,
І де шукати незнав.
Що трапилось Іруню,
Вона ніслова, все мовчить.
Нехоче дівчина вже жить.
В тюрьмі півроку просиділа.
І зрозуміла – залетіла.
Спала погано відтепер.
Одної ночі сильний вітер подув на неї
У тюрмі, настільки
Що розбудити вдалось її.
І біля неї стояв, юнак,
Що життя їй поховав.
І тихо їй прошептав:
Дитина місяця ти,
І його глибина твої очі,
Я хочу лиш тебе.
Тебе назавжди, на вічні довгі ночі.

Він поцілунок смерті дав,
І душу чисту забрав.
Неспить Ірина у ночі,
Із зорями розмовляє, 
кохається із сином відьми, 
хоча того незнає.
Вдалось їй вирватись лиш раз,
Стару провідать знову.
Сказать жиа-здорова.
Дізналась, що її муж володарь мертвих душ.
Що відьма його топила,
І світ спасала від того,
Що тіло дяволу продала,
Дитя це грішне їй душі вартувало.

Неплаче Іра, все мовчить,
Вона на ранок прахом стала.
Віддалась в церкві вона навіки Богу.
Врятувала, і душу і життя і світ,
Хоча цього вона невзнала.


Нерозпізнати в світі гріх, ні зла і ні добра довіку, тому хто не пізнає любов.